Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки між островами в тому місці, де її легко перейти бродом під час відпливу. Саме на той час вода була на найнижчому рівні, й мисливці перебрели через протоку, не замочивши ніг вище колін.
Отож Сайрес Сміт уперше ступив на острівець, а його супутники — вдруге, оскільки саме сюди їх викинула повітряна куля.
Коли вони вийшли на берег, сотні пінгвінів дивилися на них довірливими очима. Озброєні важкими кийками, колоністи легко могли б забити багатьох із них, та вони не мали наміру здійснювати таке подвійно марне винищення, адже, крім усього іншого, важливо було не налякати земноводних, що лежали на піску за кілька кабельтових від колоністів. Пришельці не зачепили невинних тварин із куцими обрубками замість крил, більше схожих на риб’ячі плавці з рідким лускоподібним пір’ячком.
Колоністи обережно йшли до північного кінця острова, ступаючи по землі, всіяній ямками, де гніздилися морські птахи. На краю острівця, у морі, перед очима колоністів з’явилися великі темні точки, що плавали на поверхні води і скидалися на рухливі маківки підводного каміння.
То були саме ті амфібії, що їх хотіли вполювати колоністи. Але треба було зачекати, поки вони виповзуть на берег — завдяки вузькій, веретеноподібній формі тіла та густій короткій вовні тюлені чудово плавають, і піймати їх у морі дуже важко, а на суші вони здатні лише повільно плазувати на своїх коротких ластах.
Знаючи їхні звички, Пенкроф порадив зачекати, поки вони виберуться на пісок і, зігріті сонячним промінням, позасинають глибоким сном. Тоді потрібно буде їх відрізати від моря і бити кийками по переніссі.
Отож мисливці поховалися за прибережні скелі й зачаїлися в чеканні.
Минула ціла година, поки тюлені повдягалися на піску. Їх нарахували з півдюжини. Тоді Пенкроф і Герберт вийшли з-за скель і крадькома пішли край берега, аби відрізати тюленям шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом скрадалися за скелями до майбутнього театру бойових дій.
Раптом на березі підвелася висока постать моряка. Пенкроф заклично крикнув. Інженер і двоє його товаришів щодуху кинулися напереріз тюленям, аби не допустити їх до моря. Двох толенів було забито, і вони лишилися лежати на піску, а іншим пощастило доповзти до води, і вони зникли в морі.
— Ось вам і замовлені тюлені, пане Сайресе! — сказав моряк, підходячи до інженера.
— Чудово! — відповів Сайрес Сміт. — Ми з них зробимо ковальські міхи!
— Ковальські міхи? — вигукнув Пенкроф. — От пощастило нашим тюленям!
Інженер і справді сподівався зробити з тюленячих шкур міхи, конче потрібні для роздмухування вогню під час виплавлення металу.
Туші були середньої величини — їхня довжина не перевищувала шести футів, а голови чимось скидалися на собачі.
Нести на плечах важезні туші двох тварин було марною роботою, тому вирішили зняти з них шкури на місці, а тим часом Сайрес Сміт і журналіст пішли обстежувати далі острів.
Моряк і негр спритно впорались із завданням, і через три години Сайрес Сміт мав до своїх послуг дві тюленячі шкури, які вирішив використовувати, не вичиняючи.
Колоністи дочекалися, поки спаде вода, і, перебрівши через протоку, повернулись до Комина.
Натягти шкури на квадратні рами, щоб висушити і зшити.їх за допомогою волокон так, аби з них не виривалося в дірки повітря, виявилося непростою справою. Довелось кілька разів переробляти цю роботу. Сайрес Сміт мав тільки двоє стальних лез, зроблених із Топового нашийника, проте, як з’ясувалося, він мав іще й золоті руки, а товариші так старанно й мудро йому в усьому допомагали, що за три дні їхня невеличка колонія поповнилась ще одним інструментом — ковальським міхом.
Двадцятого квітня вранці в колоністів почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як нам відомо, інженер вирішив провадити роботи на місці покладів вугілля і залізної руди. За його спостереженнями, ці поклади перебували біля північно-східних відрогів гори Франкліна, тобто за шість миль від Комина. Нічого було й думати про те, щоб кожен день вертатися на ніч до Комина, і тому домовилися надалі жити в курені з гілок, аби початі вкрай важливі роботи тривали день і ніч.
Вирішивши так, колоністи рано-вранці вирушили в дорогу. Наб і Пенкроф несли на плетених ношах ковальський міх і певну кількість провіанту — рослинну їжу й м’ясо, маючи, до речі, на думці дорогою його поповнити.
