Ніна знала, що, якби була нижче — наприклад, на площі, де чекали озброєні солдати, — також чула б звук клешень, які розкриваються і змикаються.
Близько одинадцятої туман перейшов огорожу, не звертаючи увагу на барикади, і в повітрі пролунали перші постріли. Ніна повернулася до столу, намагаючись зосередитися на «Лісових казках». Прочитала три останні, затикаючи вуха і здригаючись від кожного пострілу за вікном. Канонада тривала, може, хвилин двадцять, а потім раптом стихла. Дівчина знову підійшла до вікна — туман відступав до лісу, але, схоже, не мав наміру йти; досі лежав там, неспокійно коливаючись. З висоти четвертого поверху здавалося, наче під деревами згромадилася армія духів.
О пів на дванадцяту по Ніну прийшов поручник Лис.
— Нам треба поспішати, — заявив він. — Привиди от-от повернуться.
Ніна вдягнула пальто й вийшла за Лисом у коридор. Четвертий поверх досі залишався порожнім, знизу долинав шурхіт неспокійних розмов, тупіт ніг, стукотіння дверей. І плач: високий дитячий плач на межі крику, який безперешкодно пробивався крізь кам’яні мури.
Поручник повів дівчину до металевих сходів, що звивалися, наче мушля равлика. Вони збігли ними вниз, а тоді вийшли крізь бічні двері. Ніна не мала гадки, що такі існують. Перед входом стояв джип. Усередині хтось сидів, за склом виднілася хлоп’яча постать із розкуйовдженою чуприною.
Лукаш.
— Він їде з нами? — непевно запитала Ніна.
— Я ж не міг сказати, що беру в костьол тебе. Сховайся ззаду й не показуйся, поки ми не минемо ворота.
Вона слухняно прослизнула на заднє сидіння і лягла. Машина рушила. Дівчина чула торохтіння мотору, плюскіт води під колесами, а потім недовгу розмову з охоронцем. Солдат лише запитав Лиса, куди той зібрався, а потім зверхньо заявив: «Їдьте, а ми тут надаємо їм під сраку».
— Можеш сісти.
Машина повільно продиралася крізь мокрий ліс. Подекуди вода сягала середини коліс, а Ніні здавалося, наче вона пливе човном. Дерева на узбіччі виростали з мілкого озера, в якому відбивався місяць. Дощ припинився, пасма рідкого туману повзли низько над поверхнею води, але привидів ніде не було видно. Лис зосередився на керуванні, Лукаш похмуро мовчав — ображений або переляканий, важко було сказати.
Тишу перервала Ніна.
— Ви справді хочете найняти Тамару, Хуберта та Яцека?
— Так.
Вона пирхнула.
— Вони ніколи не погодяться.
— Тамара вже погодилася. Із хлопцями я ще поговорю.
— Ви їх не переконаєте, — упиралася дівчина. — Хуберт сказав, що в житті не працюватиме на комуністів.
— Ну добре, як ні — то ні. Я не маю наміру нікого примушувати.
«Наче
— А власне, чому ви хочете, аби ми на вас працювали? Тамара казала, це тому, що ми, на відміну від дорослих, відчуваємо магію…
— Правильно.
— Але чому саме ми? Багато наших однолітків могли б робити те саме.
— Ви впоралися в Маркотах, а ще отримали від Обраного певні риси.
Ніна подумала про симпатичну дівчину, чиїм призначенням було стати проти Бестії. Чи Лена знала про це? Мабуть, так, коли розуміла, що вона Обрана. Ніна жаліла, що не поговорила з нею довше, могла б попередити про янголів і про Лиса…
Поручник перехопив її погляд у дзеркалі й знову продемонстрував неабияку кмітливість.
— Я знаю про Лену. Але нам не потрібен ще один Обраний. Одного ми вже маємо, і користі з нього небагато.
— Чи це означає, що ви наймаєте більше таких осіб, як оце ми?
— Кількох, — визнав він.
— Але ви не скажете мені, хто вони й що роблять?
— Скажу. Пізніше.
— Бо коли я не доживу до ранку, ви лише згаєте час на пояснення? — пирхнула Ніна.
Лис похитав головою.
— Бо мені бажано, аби ви тоді були всі разом. Я не хочу повторювати кілька разів те саме.
— То хоча б скажіть, що за ідіот вирішив створити Інститут у цьому місці! Ви не знали, що сила привидів зростатиме?
— Ні, ми зрозуміли, коли було запізно.
— А ті розповіді про німців, убитих у лісі?
Лис злегка стенув плечима.
— Такі легенди поширюються багато якими місцинами, це не обов’язково щось означає. Хоча ти маєш рацію, — кивнув він. — Цього разу слід було би звернути увагу. Наша помилка.
— А назва? Чому вона німецька?
— Така прийнялася. Місцеві селяни так звуть ліс, і ми озирнутися не встигли, як теж почали говорити «Тотенвальд». Не було сенсу із цим боротися.
Ніна якийсь час мовчала.
— І що тепер? — запитала нарешті. — Я піду до костьолу, а ви залишитеся в машині?
— Такий план, — визнав поручник.
— Пан Лис обіцяв, що порозповідає мені всілякі історії, — несподівано озвався Лукаш. — Може, вони виявляться кращими, ніж твоя. Вона була страшенно дурнувата.
«Дякую, я також тебе не люблю», — подумала Ніна.
Вони вже в’їхали в Старі Кути й зупинилися перед костьолом. Коли стих гуркіт мотору, тиша вимерлого села стала майже відчутною, чувся лише хлюпіт води, яку трохи морщив вітер.
— За десять хвилин дванадцята, — сказав Лис.
