Ніна думала про що завгодно, тільки не про те, що на неї очікує. Не хотіла навіть дивитися на кремезні форми тріснутого будинку, красиво оздоблені блиском майже повного місяця.
— А якщо… якщо Тамара, Яцек і Хуберт не погодяться працювати на вас, то що з ними станеться?
— Нічого, повернуться додому.
— У Хуберта немає дому.
— Тоді підкинемо його під будинок сиріт.
— Отак просто, під перший-ліпший?
— А на що ти сподівалася? Якщо він погодиться працювати для нас, ми знайдемо йому хорошу школу з інтернатом, а як ні — доведеться задовольнитися звичайним дитячим будинком. Там не найкращі умови, як я чув, навіть бувають випадки знущання з вихованців, але з чого вимагати від нас непокоїтися за кожну чужу дитину, правильно?
— Я вас ненавиджу! — крикнула Ніна, вистрибуючи з машини. Одразу опинилася по кісточки в чорній воді, але не переймалася. — Ненавиджу!
Лис також вийшов.
— Тому що я сказав тобі те, що ти й сама знала? До речі, уже за п’ять хвилин дванадцята. Я не маю наміру змушувати тебе заходити в костьол…
— Але?
— Немає жодного «але». Привиди стануть найсильнішими лише завтра, у річницю смерті мого брата. Якщо вдасться пережити ніч — а шанси на це чималі, — вранці ми зможемо всіх евакуювати. Звісно, якщо рівень води зменшиться.
— А якщо ні?
— Тоді наступної ночі ми загинемо, — спокійно заявив Лис.
— І це що — «не змушувати»? — Ніна відступила, йдучи по холодній і брудній воді.
Вона вже не відчувала стопи — так вони заледеніли, але ж знала, що далі буде гірше.
— Я намагаюся лишатися чесним, — відповів поручник, виймаючи з кишені пачку цигарок і запалюючи. Вогник відбився на чорній поверхні озерця навколо них. — Я ніколи не довіряв до кінця цій ідеї про сиріт і костьол, бо єдине, що ми поки отримали, — це купу замерзлих і переляканих дітлахів. Може, тепер буде інакше, а може, ти просто дарма ризикуватимеш. Або отримаєш запалення легенів — і це буде на моєму сумлінні.
— Наче це має якесь значення, — пирхнула Ніна, думаючи про Яцека, який борсався у крижаному морі.
Лис продовжив, наче не почувши:
— Здається, ми й без твоєї допомоги маємо шанс вижити. Десь п’ятдесят відсотків — може, трохи менше чи більше. Ти сама мусиш вирішити, це багато чи мало.
«Я не хочу», — у відчаї подумала Ніна. Вона бажала, аби Лис вийняв зброю і наказав увійти в костьол. Принаймні тоді вона не мусила б вирішувати.
— Зрозуміло, ми можемо послати туди малого, — додав поручник. — Адже хлопець — сирота, можливо той самий.
Ця думка спокушала Ніну. Чому вона мала вдавати дитину без батьків, якщо вже є СПРАВЖНІЙ сирота? У цьому немає сенсу. Чому ризикувати й мучитися повинна вона — нехай це робить хлопець: раптом для нього перебування в костьолі минеться нормально, а привиди його не чіпатимуть.
А може, й ні.
Крім того, Лукашу було лише вісім, і Ніна у глибині душі розуміла: якщо вони змусять його провести ніч у компанії привидів, то хлопець до кінця життя не позбудеться страху.
Лис палив і навіть не дивився на годинник, наче в них скільки завгодно часу, хоча вже була майже дванадцята.
— Добре, я туди піду, — сказала Ніна.
— На задньому сидінні є ковдра, — Лис кивнув на машину, не виказуючи здивування, наче сподівався на таке рішення. — Можеш її узяти.
— Не можу, я повинна мерзнути.
— Будеш мерзнути навіть із ковдрою. Я б дав тобі також і свою зброю, але сільська сирота з пістолетом, думаю, не переконає привидів.
Ніна вийняла з машини ковдру й накинула на плечі. Лис мав рацію, вона й далі тремтіла від холоду — навіть під ковдрою.
— Спробуй знайти якесь сухе місце — біля олтаря не повинно бути багато води. І кричи, якщо привиди надто наблизяться.
— Я впораюся, — заявила дівчина, і їй навіть вдалося сказати це впевнено, хоча почувалася зовсім інакше.
Ідучи нефом[18], Ніна дісталася хреста, зійшла на підвищення і, досі загорнута в ковдру, всілася на олтарі. Камінь був крижаним, але хоча б сухим. Ніна зіщулилася. Крізь вікна, в яких не було половини шибок, просочувалося місячне сяйво, падало на ряди лавок і запалювало сріблясті іскри на чорній воді. Десь під цією водою ховалася тріщина, мабуть, не дуже глибока, якщо рівень води досі сягав Ніні кісточок.
«Ну, можна виключити ймовірність того, що розпадина тягнеться до самісінького пекла», — подумала вона, вмощуючись зручніше. Пахло підгнилою деревиною і мокрим холодним каменем, хоча єдиними кам’яними елементами тут були фундаменти, фігура Христа на хресті, із тріщиною, й олтар. Ані сліду від привидів — чудово. Може, вони не з’являться до ранку, промайнула думка, хоча Ніна й не надто на це сподівалася. Адже, згідно з усіма рапортами, привиди раніше чи пізніше приходили до костьолу.
Вона використала час, який залишився, аби ще раз подумати, чи щось не пропустила.
Знала напам’ять усі потрібні фрагменти з «Лісових казок», змерзла, поводилася як сирота і мала відповідний вигляд…
Неправда.
Тільки тепер усвідомила дещо важливе: сільські сироти носили лахміття, а на ній було цілком порядне вбрання. Авжеж, мокре та не дуже чисте, але ж воно геть не нагадувало подерті лахи онучки чаклунки чи Добрусі.
Як вона могла цього не помітити?
