Наступні десять хвилин Ніна провела без руху в крижаній воді. Навіть пальцем не ворухнула. Не думала про те, за який час може статися охолодження організму, не втішалася, що вона не повністю у воді, а просто сидить у ній, відкинувшись назад і спершись на лікті.
Думала про страви Святвечора з такою затятістю, якої не посоромився би справжній гурман.
Потім темрява в костьолі посіріла, а разом із нею посіріли привиди. Не розвіювалися, наче дим, їх не поглинула пекельна безодня, вони просто сіріли, поки нарешті повністю не розчинилися у світанку. В цьому не було нічого яскравого, жодного магічного розмаху, про який можна прочитати у книжках, але дівчина чомусь була впевнена, що це остаточна перемога й привиди зникли назавжди. Костел змінився, його пустка тепер мала трохи інший вигляд — наче в ньому ніколи не було нікого, окрім Ніни, яка полегшено прикрила очі.
Для певності дівчина почекала ще хвилинку, а потім підвелася. Забрала з олтаря пальто й ковдру — вони, на щастя, виявилися сухими — і накинула на плечі. Це не дуже допомогло, вона й надалі цокотіла зубами так сильно, що могла б відкусити собі язика.
Біля входу в церкву Ніна зустріла Лиса.
— Усе добре? — запитав той.
— Ні, — буркнула змерзла, змучена дівчина. Вона залізла на заднє сидіння джипу й скрутилася там під ковдрою. Машина рушила.
— Я не боявся, — гордо заявмв Лукаш. — Тут було чимало привидів, але я всю ніч проспав.
— Це чудово, — пробурмотіла Ніна.
— Я й не очікував, що їх буде так багато, — визнав Лис. — На щастя, на нас вони не звертали уваги.
«Авжеж, бо їх цікавила я», — похмуро подумала дівчина.
Вони зупинилися на лісовій дорозі. Поміж деревами в перших променях світанку виднівся будинок Інституту.
— Ніно, почекай тут. Лукаше, йди зі мною.
— Я намочу черевики, — комизився хлопець.
— Я тебе перенесу.
Залишившись сама, Ніна усвідомила, що мала б запротестувати або хоча б запитати, чому повинна чекати саме тут. Не було сили ані на одне, ані на інше. Мокрий одяг огидно прилип до шкіри, але вона, принаймні, вже не тремтіла: ковдра й тепло автівки трохи допомогли. Навіть вдалося заснути на кілька хвилин.
Її розбудив стук у скло.
— Гей, відчини!
Знадвору, у завеликих для нього калошах, стояв Хуберт. В одній руці тримав валізку Ніни, в другій — власний скромний рюкзак.
Дівчина відчинила, і хлопець усівся поряд із нею на заднє сидіння.
— Я приніс твої речі. Можеш перевдягтися.
— Дякую. Відвернешся?
— Авжеж.
Поки Ніна змінювала мокрий одяг на сухий (на жаль, брудний), Хуберт доповідав, що відбувалося вночі в Інституті. Розповідь була сповнена напруги й несподіваних поворотів сюжету, але цієї миті дівчина не могла її оцінити, тож тільки закарбовувала в пам’яті найважливіші факти.
Удруге привиди атакували близько опівночі — невдовзі після того, як Ніна й Лукаш виїхали з Лисом.
Після другої години їм вдалося вдертися до приміщень, і якийсь час ситуація здавалася доволі поганою, але потім привиди раптом відступили, наче знайшли деінде цікавіше заняття (бо дійсно знайшли, подумала Ніна).
А на світанку вони всі зникли.
Ніна у відповідь розповіла власну, лише трохи прикрашену історію. Хуберт — вона зауважила із певною приємністю — був надто вражений. Здається, жалкував, що сам не мав змоги виказати відвагу. Загорнута в ковдру, Ніна уявила світловолосого худого хлопця, який проводить цілу ніч у поганенькому пальті. Може, то й на краще, що це вона пішла до костьолу.
Потім дівчина подумала про дитячий будинок, куди Лис збирався відіслати Хуберта.
До паралельного класу в її школі ходило двоє сиріт, сестри Вільчаж, — обидві носили якісь дивакуваті речі з подарунків, завеликі мішкуваті светри й сукні. Про їхнє життя в сиротинці розповідали чимало неприємних речей. Що сестри-монашки любили бити вихованців лінійкою, а за більші провини зачиняли в темній комірці, де треба було молитися і прохати в Бога вибачення. Що рекордсмен провів у тій комірці понад двадцять годин і сестри випустили його, тільки коли він обмочив штани, і за це, зрештою, отримав додаткове покарання. Що під час їжі не можна говорити й завжди треба з’їдати з тарілки все до останньої крихти, навіть якщо комусь від погляду на ту їжу ставало недобре — бо «як можна не доїдати, коли в Африці діти голодують».
Вільчажки, зрозуміло, могли й вигадувати, але Ніна колись особисто бачила синяки на спині Ельвіри, а завжди похмуре обличчя Марти промовисто це підтверджувало.
Чи Ніна і справді хотіла, щоби Хуберт опинився в подібному місці?
— Слухай, — почала вона непевно. — Ти… ну, знаєш, розмовляв із Лисом? Про те, що ми маємо на нього працювати?
— Так, і що?
— І досі не хочеш погодитися?
Хуберт зціпив зуби.
— Він комуніст. Ти погодилася б, якби не мусила?
— Власне, у тому й річ, що я мушу, і… — Ніна відчула огиду до самої себе, але заштовхнула її углиб свідомості. — Прошу, не залишай мене з ним саму! Знаю, що я поводжуся жахливо, але я й справді не впораюся без вас!
Вийшло це в неї настільки природно, що Ніна аж трохи злякалася.
