Дівчина дивилася, як на склі розбризкуються краплі дощу. За Лодзю задощило серйозно, щітки машини ледь устигали прибирати воду. Дівчина неспокійно крутилася на сидінні.
— Що з тобою? — запитав Хуберт.
— Нічого.
— Ага, а правило «жодних таємниць» — це, виявляється, тільки балачки.
Вона хотіла відповісти щось гостре, але прикусила язика. Хлопець мав рацію.
— Вибач. Мені весь час здається, що я щось не помітила.
— Наприклад?
— Проблема ж саме в тому, що я не знаю. Якби знала, то не пропустила б це. Не переймайся, мабуть, нічого важливого.
У Кенпні вони на хвилинку затрималися біля пошти, і Ніна зателефонувала до сусідів, які покликали до телефона її маму. Почувши доньчин голос, Ядвіга Панкович крикнула з радощів:
— Ніно! Ми хвилювалися за тебе! Коли ти повертаєшся?
— Десь за півтори години ми повинні дістатися Вроцлава.
Зв’язок був поганим, дівчина постійно чула тріск і шуми. Але в якийсь момент виразно почула дзвін розбитого скла.
— Мамо, що трапилося?
— Нічого, просто в мене трохи запаморочилося в голові, я випустила склянку з чаєм. Зараз приберуся.
— Ти добре почуваєшся? У тебе дивний голос…
— Усе добре. Я рада, що ти повертаєшся. Зроблю на обід твої улюблені вареники із сиром.
Щось знову тріснуло, і зв’язок перервався. Ніна вийшла з пошти й сіла в машину. Мабуть, здавалася знервованою, бо Хуберт глянув на неї неспокійно, але нічого не сказав.
В Олешніці до них приєдналася висока світловолоса жінка. Справді висока: було в ній десь метр вісімдесят, а підбори ще й додавали зросту. На більшість чоловіків мусила дивитися згори — але, можливо, вона саме цього й хотіла? Вдягнена була елегантно і мала ту холодну класичну вроду, яка Ніні завжди нагадувала англійських акторок.
— Ева Вішневська, — представилася вона, чим здивувала дівчину, бо та чекала ще на один тваринний чи пташиний псевдонім. — Підвеземо тебе до Вроцлава, а потім я займуся Хубертом.
Вона сіла за кермо, а Лис перебрався на сидіння поруч і миттєво заснув — з легкістю людини, яка звикла засинати за будь-яких умов. Ніна також відчула сонливість; монотонний стукіт дощу, який бив у скло, послабив неспокій до рівня, коли вона майже про нього забула. «Нічого поганого не відбувається, зараз я буду дома», — повторювала вона собі, аж урешті й справді в це повірила. Занурилася у дрімоту. Їй знову снилося, що вона сидить на призьбі будинку вугляра. Був гарний листопадовий день, світило сонце, сухе листя мінилося всіма кольорами осені. Дівчина чекала: крику, скрипу дверей за спиною. Знала, що цього разу вона озирнеться і побачить, хто виходить із хати. Адже це був останній шанс розгадати загадку, а Ніна належала до тих, хто завжди хоче знати. Навіть якщо правда може вбити.
Вона здригнулася, коли нарешті дочекалася крику, але не стала озиратися. Поки що ні. Тільки за мить, коли почула скрипіння.
Озирнулася. Потроху, мобілізуючи сили, аби змусити себе до цього простого руху.
Озирнутися. Глянути.
Двері хати розчинилися, і в них виникла знайома постать. Невисока, дівчача, із каштановим волоссям, що скручувалося в локони.
Ніна.
Вона прокинулася спітніла, із криком на вустах.
— Що? — запитав Хуберт. — Ти бліда, наче простирадло.
— Просто дурнуватий сон.
Звісно, це тільки дурнуватий сон, бо що спільного могла мати Ніна з убивством, яке сталося двадцять років тому? Коли Антекові батьки померли, її навіть на світі ще не було.
Дівчина зітхнула, намагаючись очистити свідомість від решток жаху. Вони вже в’їхали до Вроцлава, Лис прокинувся й інструктував Еву, де вона має завертати. Ніна дивилася на знайомі вулиці. Через п’ятнадцять хвилин вона опиниться вдома. З’їсть смачні вареники, поговорить із батьками, а потім обіграє в шахи Шимека, якщо той уже встиг одужати. Завтра неділя, отже можна витягнути Агнешку в кіно. Вони навіть можуть піти на якийсь вестерн або до «Полонії» на детектив «Незнайомці в потягу» (адже треба тренувати детективні навички).
Десять хвилин.
Вона намагалася зосередитися на приємних моментах, пов’язаних із поверненням. Нарешті смачна їжа, гаряча ванна, а не спільний душ, книжка, яку читаєш під теплою ковдрою, і какао перед сном — усі дрібниці, щодня такі очевидні, що людина навіть не помічає, які ж вони хороші. Ніна згадувала, але щось у ній криком кричало. Це був не просто неспокій — це була справжня паніка.
Хуберт дивився на неї з ще більшою турботою.
— У тебе справді кепський вигляд…
— Тихо. Я думаю.
«Я щось недодивилася. Прокляття, справді не додивилася. Але що саме? Що могло би бути настільки важливим, щоби мати значення саме зараз?».
П’ять хвилин. Вони звернули з Казімежа Великого й минули костьол Провидіння. Ніна стиснула руки на краю сидіння. Дихала нервово, машина здавалася їй затісною. Оце тільки бракувало, аби вона пережила напад клаустрофобії. У дзеркальці помітила погляд Лиса.
— Ти добре почуваєшся?
Ні, Ніна не почувалася добре. У її вухах досі стояв звук розбитої склянки й слова мадам Зулейки: «Адже ти сама це собі зробиш».
Вони в’їхали на вулицю, де мешкала Ніна. Ще дві хвилини — і будуть під її будинком.
Ти сама це собі зробиш, сама це собі зробиш, сама…
