Дівчина різко нахилилася вперед.
— Ви впевнені, що не Антек убив ваших батьків?
— Упевнений, — відповів Лис.
— Розкажіть усе, що ви пам’ятаєте про той ранок. Це ж був ранок, правильно?
— Так. Батько тільки-но привів Антека й скандалив, що той провів ніч поза домом.
Тривога в голові Ніни вже не дзвонила, а вила.
— Антек кудись ходив уночі? Куди?
— Не знаю, напевне, сидів під костьолом і чекав на можливість туди увійти.
Вони зупинилися біля будинку. Ядвіга Панкович, мабуть, помітила машину з вікна, бо збігла вниз, аби привітати дочку. Ні, не збігла. Причовгала. Бо Нінина мати мала поганий вигляд, її обличчя було блідим, наче сир, і блищало від поту. Дихала важко й притискала долоню до серця. Щоби не впасти, сперлася на двері, але все одно, здавалося, лише мить відділяла її від того, аби опинитися на мокрому тротуарі.
— Цій жінці потрібна допомога, — спокійно сказала Ева.
Лис вийшов, Ніна хотіла піти за ним. Так підказував їй інстинкт: вилізти, підтримати маму, провести її до квартири й викликати лікаря. Або навіть одразу їхати до «швидкої».
Не зробила цього. Завмерла, стискаючи ручку дверей, бо нарешті дещо зрозуміла.
— Їдьте, — сказала крізь перехоплене горло. — Їдьте, будь ласка!
— Куди? — Ева кинула неспокійний погляд на Лиса.
— Байдуже! Швидше!
— Даніелю?
Поручник озирнувся.
— Їдь! Я зателефоную.
Жінка натиснула на педаль газу, і джип різко стрибнув із місця. Вулиці, одна по одній, лишалися позаду, Ніна скорчилася на задньому сидінні із заплющеними очима й долонями, притиснутими до вух. Нічого не бачити, не чути, не думати. Бо правда була надто жахливою, щоби хоч на частку секунди пустити її у свідомість.
— Що відбувається? — допитувався Хуберт, але дівчина тільки похитала головою.
Розплющила очі, лише коли машина зупинилася. Вони стояли перед віллою з невеличким садом, десь на околицях Вроцлава. Ніна не знала, де саме, і їй не було до цього ніякого діла.
— Ходімо.
Усі слухняно вийшли. Жінка відчинила двері й запустила їх усередину. Хуберт увесь час перелякано поглядав на подругу, але дівчина вперто мовчала. Ева завела їх до зали з каміном (справжнім! за інших обставин Ніні це дуже сподобалося б) і посадила на канапі.
— Гадки не маю, що відбувається, але мені здається, що на якийсь час ви тут залишитеся, а тому почувайтеся наче вдома, — сказала вона з майже англійським спокоєм. — Чаю?
— Охоче, дякую, — погодився Хуберт.
Ніна відмовилася, похитавши головою.
— Ти нарешті щось скажеш? — запитав хлопець, коли господиня вийшла із зали. — Що відбувається?
— Я щойно вбила свою маму! — крикнула дівчина. — От що відбувається!
Ніна все ж отримала чай: гарячий і дуже солодкий. Відпила ковток, відставила чашку, а потім скорчилася на тапчані. Хуберт обійняв її та незграбно поплескав по спині.
— Усе буде добре. Твоя мама захворіла, але ж це не означає, що вона помре.
— Ти не розумієш, — дівчина похитала головою.
— То, може, ти мені поясниш?
Ніна витерла очі, хоча ж не плакала.
— Я повинна була здогадатися раніше, — заявила з гіркотою в голосі. — Адже це очевидно.
— Ти про що?
— Про те, хто вбив Антекових батьків. Вікно хати замале, аби хтось у нього заліз, а в дверях сиділи ксьондз і коваль — навіть якби в будинку і був хтось чужий, то після вбивства він не зумів би вийти так, щоб його ніхто не помітив. Тож із самого початку існувало лише кілька можливостей: що це Антек або ксьондз, якого прикривав коваль (чи навпаки), або коваль і ксьондз разом, у змові. Ще один варіант: коваль і ксьондз чомусь збрехали про те, що вони весь час сиділи на призьбі, а насправді — кудись пішли, і в хату прослизнув хтось інший. Або ж батьки хлопців повбивали одне одного, але це останнє здавалося мені ледь імовірним.
— Шість можливостей, ага, — Хуберт покивав. — Більше бути не може.
— Але ж ні, є ще й сьома.
— Лис? — очі хлопця розширилися. — Ти ж не хочеш сказати, що трирічна дитина…
— Ні, що ти!
— Тоді хто?
— Ніхто, у цьому й річ. Антек бавився з молодшим братом, як Лис і сказав, а батьки поралися у великій кімнаті. Більше там нікого не було.
— Нічого не розумію.
— Це був нещасний випадок. Неймовірний, дурнуватий нещасний випадок, який не трапився б, якби не магія.
