Дивилася тепер у парту — дерев’яна поверхня розпливалася перед очима, дівчині було холодно й гаряче водночас, а горло перехопило так, що вона не могла навіть ковтнути слину. Перелякана, Ніна тільки за хвилину зрозуміла, що жінка, названа Совою, щось каже.
— …якщо хтось помітив щось дивне, то прошу прийти після уроку до вчительської і розповісти нам. Це дуже важливо, адже ви зможете врятувати комусь життя і, зрозуміло, отримаєте відповідну нагороду. Якісь запитання?
Ніна й надалі вдивлялася в парту, голос жінки в мундирі омивав її, наче морська хвиля, тож і сенс її слів ледь доходив. Довелося зосереджуватися, від цього чимало залежало. І вона повинна поводитися як звичайно, не привертати до себе зайвої уваги.
Переборюючи інстинкт, який наказував сховатися в найглибшу дірку, вона підвела голову й глянула на сержанта Сову. Намагалася не вирізнятися серед однокласників, здаватися зацікавленою, може, трохи переляканою (бо дехто вже здогадався, що це ВОНИ), але тільки трохи, не смертельно.
— А що значить «щось дивне»? — запитав Куба з останньої парти. — Я оце нещодавно бачив, як у кущах біля школи чувак знімав штани. Це враховується?
Хтось розсміявся, але сержант Сова не здавалася здивованою.
— Ні, це не враховується. Я мала на увазі щось… таємниче, чого не можна пояснити. Щось, чого не могло трапитися, але трапилося.
«Вона говорить про магію», — подумала Ніна, у відчаї намагаючись згадати, чи міг хтось зі школи бачити, як вона використовує силу. Здається, ні: для тренувань вона завжди старанно обирала відлюдні місця, руїни чи парки, де пізно восени навряд чи хтось захотів би прогулюватися.
— Жодних запитань? Тоді я надаю слово поручнику.
Лис і Сова, подумала Ніна похмуро. Хто б не вигадав ці прізвища — а вона ні на мить не сумнівалася, що вони фальшиві, — він мав почуття гумору. Жінка й справді трохи нагадувала сову: кругле обличчя і круглі очі, якими вона раз у раз ліниво кліпала, а чоловік… він мав коротко стрижене волосся, колір якого непросто вгадати, хоча Ніна могла заприсягнутися, що дійсно бачить рудий проблиск.
«Принаймні він не брюнет-красень», — подумала вона з гірким гумором, який, здавалося, мав би допомогти, але якось не допоміг.
— Ви дозволите? — Лис глянув на пані Шмуц, яка буквально розтанула під його усмішкою, наче сам Гамфрі Богарт[4] зійшов до неї з екрану.
— Авжеж, — швидко кивнула.
Чоловік розвернувся до класу.
— Я розповім одну історію, — почав Лис, поки двадцять дві пари широко розплющених очей зацікавлено вдивлялися у нього. — Колись давно, років нехай двадцять тому, в малому селі, загубленому серед лісів, у хатинці бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів. Одному тоді ледве виповнилося три роки, другий був старший, десь приблизно вашого віку. Одного листопадового дня до них прибули гості: ксьондз і коваль, двоє найшанованіших людей у селі. «Ми прийшли поговорити із твоїм сином», — сказали, маючи на увазі старшого з хлопців, із яким останнім часом були певні проблеми. «Мій син зараз спить, — відповів чоловік, — але якщо хочете з ним поговорити, я піду й розбуджу його, а ви зачекайте».
— …Хоча вже стояла осінь, було ще тепло, тож коваль і ксьондз присіли на причілку. Мати винесла їм глечик кисляку, бо в тій убогій хаті не мали іншого почастунку, але гостям більше нічого й не треба було. Вони просто сиділи, дивилися на явір, який ріс поблизу будинку, і раділи сонцю перед довгою важкою зимою.
— …Раптом вони почули крик: спочатку один, а потім і другий, значно коротший. Підхопилися і забігли в хату, де побачили страшну картину. Батьки хлопців мертві, всюди повно крові, посеред хати кинута сокира. Молодший син плакав, а старший здавався приголомшеним. Коли його запитали, що трапилося, він тільки сказав, що не спав, а бавився з братом в іншій кімнаті й нічого не може розповісти. Зрозуміло, йому ніхто не повірив. Його визнали вбивцею, бо більше нікого в хаті не було. Тому селяни, навіть не чекаючи суду, повісили хлопця. Але так сталося, що старший був невинуватий. Тож постає питання: хто вбив матір і батька?
Запала тиша. Ніна інколи читала в книжках вислів «можна почути, як голка падає» і завжди вважала, що це така літературна метафора, але вона виявилася справжньою — якби зараз у класі впала голка, цей звук прозвучав би наче постріл із пістолета.
— Хтось спробує відповісти? — посміхнувся Лис.
Ніну вразило, що, попри свою бридкість, він справляв приємне враження. Це занепокоїло її більше, ніж якби він виявився похмурим і небезпечним. Дівчина була цілком готова до підвищеного тону, до наказів, але не до усмішки.
Найгіршим було те, що всі в класі автоматично глянули в її бік, наче сподіваючись, що саме вона відповість Лисові. Ніна тільки схилила голову. Діти дивилися на неї, вона про це ЗНАЛА, ВІДЧУВАЛА на собі їхні погляди. ПРИПИНІТЬ ВИТРІЩАТИСЯ, крикнула подумки. Чула поряд неспокійне дихання Агнешки і ще пульсування крові у скронях.
Потім до її вух долинув шелест сторінок: схоже, Лис узяв журнал і гортав його.
— Номер дев’ятнадцять, — сказав. — Ніна Панкович. Може, спробуєш відповісти?
