— Я питаю не про це, — перебила Ніна. — Я мала на увазі…
— Так?
Довелося визнати, що вона й сама не знає, про що хоче запитати. Чи ВОНИ мене шукають? Чи шукають мене янголи? Чи моя магія може виявитися для когось небезпечною?
Яке саме запитання вона повинна поставити?
Мадам Зулейка зітхнула.
— Зробімо ось як, — запропонувала. — Я просто гляну, що на тебе чекає в найближчому майбутньому, добре?
Ніна кивнула. Ворожка перетасувала карти, розклала віялом і тепер, хмурячись, вдивлялася в них.
— І що? — запитала дівчина, яка сиділа наче на голках.
Мадам Зулейка швидким рухом згорнула карти.
— Ти опинишся перед вибором. І незалежно від того, на що саме наважишся, потім жалкуватимеш. Мені тебе шкода, але ж усе це ти зробиш собі сама.
Ніна пирхнула.
— І тільки?
— А ти розчарована?
— Я сподівалася… не знаю, на щось конкретніше. Наприклад, що я маю остерігатися красивого брюнета чи щось подібне.
— Ох, моя мила… — Ворожка видихнула ще одну порцію диму, який ліз Ніні в очі й дер горло. — Красивих брюнетів завжди є сенс остерігатися, у цьому переконаєшся сама, коли трохи підростеш.
Дівчина злегка почервоніла. Почуття гумору цієї жінки починало її дратувати.
— То насправді ви нічого не знаєте? — сказала, не встигнувши зупинитися. — Сидите тут, дурите людей і витягаєте з них гроші. Ви шахрайка, стара поганюча баба!
Мадам Зулейка палила, трохи мружачи очі, але вираз її обличчя аніскільки не змінився. Ніна крутилася на стільці. Подумала про блідо-синій табірний номер і про все, що ця жінка мусила пройти.
— Вибачте за стару поганючу бабу, — буркнула за мить. — Я не мала так говорити.
— А за шахрайку не вибачишся? — злегка всміхнулася ворожка.
Ніна знизала плечима.
— Ми ж обидві знаємо, що всі ваші слова — дурня.
— Якщо ти так вважаєш, — ввічливо погодилася мадам Зулейка. — Але те, що ти мені заплатила, я залишу, коли ти не проти.
Пачка цигарок зникла зі столика так швидко, що Ніна навіть не мала шансу запротестувати. Встала й пішла до дверей.
— Я говорила правду, — затримав її на порозі голос ворожки. — Інколи просто нічого не можна зробити, а будь-який вибір поганий. І ще дещо, Ніно.
— Так?
Вона повинна була вийти, не озираючись на цю жінку. Але їй було цікаво.
— Авжеж, тобі загрожує небезпека.
1 Крупник — рідка страва з ячних або просяних круп, яку забілюють молоком або варять із м’ясом, картоплею. Іноді — на сироватці, зі свинячої крові й круп.
2 У післявоєнній Польщі селяни і робітники мали надані державою пільги при навчанні в університеті (зокрема додаткові бали під час вступу).
3 Кофр — велика валіза або дорожня сумка з декількома відділеннями і міцним каркасом.
Наступного ранку Ніна знову прокинулася втомленою, і цього разу не через погані сни — увечері спершу писала довгі листи Тамарі та Яцеку, а потім до другої години ночі читала «Клінічну психіатрію». Та й ранок почався кепсько, бо коли вона підійшла до шафи, виявилося, що всі її звичні нудні спідниці й сукні в пранні, а залишилася тільки синя сукня, перешита тіткою, — із розкльошеним низом і стрічкою на спині. Сукня колишньої Ніни, тієї, яка любила привертати до себе увагу нетиповим одягом.
«А власне, чому ні? — подумала вона. — Нерозумно вважати, начебто ВОНИ мене не впізнають лише тому, що я підстрижу волосся і поміняю спідницю. Крім того, під шкільним піджаком мало що буде видно».
Трохи налякана і разом із тим трохи щаслива, що врешті може стати собою, Ніна вдягнула синю сукню — дещо закоротку й замалу, але взагалі — нормальну. На щастя, дівчина вибралася з дому раніше, ніж мати встигла зауважити, що як для осені вона вдягнена залегко.
Того дня в школі мали відбутися тільки перші три уроки, а потім було заплановано збори з приводу річниці Жовтневої революції. «Цікаво, чи вдасться мені здиміти раніше?» — думала Ніна, яка стояння в натовпі не зносила майже так само, як сидіння в тісних приміщеннях.
На математиці здавалося, що їй щастить, — Ніна єдина зуміла розв’язати складне завдання із двома невідомими й отримала п’ятірку, географія минула спокійно, але потім настав час польської мови.
Ніна одразу зрозуміла, що щось не так, бо вчителька, темноволоса сувора пані Шмуц, увійшла до класу явно знервована.
— Уроку не буде, — сказала, і перш ніж хтось устиг зрадіти, додала: — Сьогодні в нас гості, вони бажають із вами поговорити. Вітайте: сержант Рената Сова й поручник Даніель Лис.
Шлунок Ніни стиснувся від передчуття: холодного, наче листопадовий дощ. «Це не може бути правдою», — подумала вона, але ж, на жаль, саме так усе й було.
До класу увійшла пара з кав’ярні: міцна жінка й бридкий чоловік. Цього разу жінка вже не здавалася чиєюсь тіткою чи пані професоркою, а він не здавався студентом. Цього разу обоє мали на собі мундири. І раптом усе стало зрозуміло: вони повністю відповідали одне одному, й не було вже в них нічого дивного, сама чиста загроза.
Ніна подумки застогнала.
Як вона могла бути настільки дурнуватою, щоби не помітити раніше, що це — ВОНИ?
