Некрасивий чоловік докурив і схилився до своєї супутниці. Пачка лежала на краю столика, наче запрошуючи її взяти. Ані жінка, ані чоловік не дивилися на цигарки.
«Я ж навіть зроблю йому послугу, — виправдовувалася Ніна. — Палити шкідливо».
Вона заплатила за чай і пішла до дверей. Не була впевнена, чи ризикне це зробити, але, коли проходила повз столик нетипової пари, раптом наважилася і простягнула руку, схопивши цигарки. «Не біжи, йди нормально», — наказувала сама собі подумки. А потім глянула в дзеркало і побачила, що бридкий чоловік дивиться на неї. Не кричав: «Хапайте злодійку!» — нічого такого, тільки дивився уважно. І тоді Ніна запанікувала й побігла. Отямилася лише через два квартали, задихаючись, із пачкою, яку досі стискала в руці. Усвідомила при цьому аж два моменти: по-перше, дощ ущух, по-друге, її ніхто не переслідував.
А вона вперше в житті щось украла. Уявляла обличчя матері (похмурий погляд, що наче говорив, як сильно Ніна її розчарувала) й реакцію батька (цього разу він точно взявся б за пасок). Мало не пішла назад, аби віддати цигарки. Але перелякалася; ці люди були трохи дивні, і Ніна не розуміла, що вони могли зробити, якби вона знову зайшла до кав’ярні. Хвилинку її спокушала думка просто викинути цигарки, позбувшись таким чином доказів, що обтяжували б її сумління, але це було б ще дурнішим — коли вона вже їх узяла, то принаймні мусить ними скористатися.
Годинник на церковній вежі показував за чверть другу. Після школи Ніна часто йшла до Агнешки, тож мама не чекатиме її ще десь годину чи півтори.
Дівчина сунула пачку цигарок у кишеню і завернула на вулицю Паризької Комуни.
Мадам Зулейка мешкала на останньому поверсі старої кам’яниці. Сходи рипіли під ногами, а біля дверей ще було помітно сліди від табличок з іменами колишніх німецьких мешканців. Ніна знайшла номер 18 і натиснула кнопку дзвоника. У глибокій тиші він дзенькнув напрочуд гучно й настирливо. Ніна аж здригнулася. За мить їй відчинила дівчинка років, може, десяти. На голові в неї була кольорова хустка, на босих ногах — пляжні сандалики.
— До мадам Зулейки? — запитала вона тонким голоском.
— Гм, так, — Ніна відчула, як із неї витікає вся хоробрість.
— То заходь і зачекай. Як тебе звуть?
— А навіщо тобі моє ім’я?
— Щоби знати, кого звати, — спогорда відповіла мала.
— Ніна.
Дівчина увійшла до передпокою, де вже сиділа молода жінка. Вона читала чи, радше, гортала старий німецький журнал. Поряд, на столику, їх лежало ще кілька. Ніна потягнулася за одним і погортала сторінки, розглядаючи моду двадцятирічної давнини. Капелюшки, що нагадували гриби, вузькі сукні, рукавички до ліктя… світ, який уже відійшов у минуле, щоб звільнити місце для сірої реальності комуністичної Польщі, де невинні громадяни прокидалися під ранок, зігнані з ліжок людьми в мундирах.
Але, подумала Ніна, цей новий світ усе ж має якісь непогані риси, бо дає шанс таким дівчатам, як ті, у кав’ярні. Перед війною жодна з них не могла навіть мріяти про навчання.
— Пані Галино! — почувся тоненький голосок.
Молода жінка відклала журнал й увійшла до кімнати, де, як здогадувалася Ніна, був кабінет ворожки. Час тягнувся повільно, відмірюваний цоканням старого годинника, у повітрі здіймався запах важких парфумів і пасти для натирання підлоги.
Жінка вийшла, Ніна залишилася чекати. Тільки хвилин через десять з’явилася дівчинка й покликала її до кабінету.
Ніна із душею у п’ятах переступила поріг.
Жінка, яка сиділа в хмарах тютюнового диму, була стара, їй могло бути сімдесят, а може, навіть і більше років. І була бридка: не тією звичайною некрасивістю, як чоловік у кав’ярні, а дивовижною бридкістю. Її засмагле обличчя вкривали зморшки, наче кожен рік життя, кожна подія залишили на ньому слід. Ніна подумала, що охоче намалювала б цю жінку, якби вміла.
— Підійди ближче, Ніно, — сказала мадам Зулейка, поки дівчина відкривала для себе нові й нові подробиці.
Руки, що стирчали з рукавів чорної сукні, худі й коричневі, неначе висушені на сонці шматки старого м’яса, на лівому передпліччі — блідосиній табірний номер. Освенцим? Ніна не хотіла дивитися на номер, але ці кілька цифр постійно притягували погляд.
— Маєш гроші? — запитала жінка із-за сірої тютюнової завіси.
— Ні, але маю оце, — Ніна подала їй пачку.
— Почата, — скривилася мадам Зулейка.
— Але майже повна.
Ворожка зітхнула.
— Хай буде. Сідай, — критично оглянула Ніну, після чого розклала на столі карти з дивними символами. Там були зірки, місяць, сонце, кинджали й золоті чаші. — Ти часом не замолода? Зрештою, нехай, починаємо. Ти познайомишся із красивим блондином…
— Не хочу блондина, — запротестувала Ніна. — Чи то, — знітилась, — може, трохи пізніше. Поки що я хотіла б знати, чи загрожує мені небезпека.
Мадам Зулейка задумливо видихнула цигарковий дим і промовила:
— Будь-кому загрожує небезпека. Це дуже небезпечний світ, Ніно. Наприклад, учора двоє хлопців бавилися на руїнах на Козанові й знайшли там німецьку гранату, яка одному з них пошматувала обличчя, іншому відірвала палець на правиці. А тиждень тому під трамвай потрапила жінка…
