«Тамара має рацію, я ховаю голову в пісок», — думала Ніна, йдучи вздовж ряду ліжок. Швидко знайшла те, на якому сидів Міхал. Поряд зайняла місце гарненька Лена, на сусідньому примостився чорноволосий хлопець, який саме тасував старезну колоду карт.
— Зіграймо? — сказав так, наче хвилину тому нічого не сталося.
Ніна кахикнула, і тільки тоді вони звернули на неї увагу.
— Я хочу з тобою поговорити, — сказала вона Міхалу.
Одного погляду на хлопця вистачило, аби дівчина відчула, що її шлунок скрутився, а ноги стали геть ватними. Міхал був надто симпатичний, ба й більше: майже несамовито вродливий. Очі мав кольору найчистішої блакиті, довгі темні вії, золоте волосся, ніс, наче вирізьблений Мікеланджело…
Вона розуміла, що витріщається на нього, але, попри найщиріше бажання, не могла припинити це робити. Хай йому грець, це був аж надто поганий момент, аби зрозуміти, що в неї слабкість до блондинів певного типу.
— Так? — спитав хлопець.
— Я знаю, що це ти підпалив сьогодні гараж, — видушила вона із себе. — Не питай, як саме я про це довідалася, я просто знаю. І не заперечуй: ти Обраний.
— Хто? — звів він брову.
Здивування його було настільки щирим, що Ніна подумала: «Боже, він що, справді й гадки про це не має?».
— Обраний. Янголи створили Обраних, щоб вони захищали їх від Бестій. Але менше з тим. Це тому ти такий сильний, спритний, розумний і… — вона мало не додала «красивий». — …умієш швидко ухвалювати рішення.
— Ця мала намагається до тебе залицятися, — захихотів хлопець із картами. — І, треба визнати, вона вміє говорити компліменти.
Ніна зарум’янилася по вуха.
— Я хочу тільки…
— Те, що ти говориш, дуже мило, — серйозним тоном почав Міхал, — але я і справді не зацікавлений. У мене вже є дівчина, — жестом власника він обійняв Лену, яка поклала голову йому на плече. Разом вони були ідеальними, наче якийсь новий вид людини, який може з’явитися виключно в книжках і на картинах. — Окрім того, ти для мене замолода. Знайди собі когось свого віку.
Ніна відчувала, що от-от згорить від сорому. Міхал дивився співчутливо, чорноволосий хихотів.
— А може, все ж даси себе переконати? — запитала Лена. — Така молода — це непогана ідея, можна її виховати, як захочеш…
— Авжеж, у твоєму випадку виховувати вже пізно! — проричала Ніна, а тоді глянула на Міхала, намагаючись ігнорувати його приятеля і дівчину. — Я тільки хочу сказати, що коли вже ти отримав від янголів усі ці вміння, то маєш їх якось використовувати.
— Наприклад — як саме?
Уява підсунула їй картину Обраного в поплямованій кров’ю сорочці, який веде народ на барикади. Вона із зусиллям відсунула від себе цю картинку.
— Ну, ти, наприклад, міг би організувати нашу втечу. Таку, що закінчилася б успішно. Або ж ми могли б підпалити цей їхній архів, знищити всі матеріали щодо допитів і…
— Ти, здається, і справді вважаєш мене кимось іншим.
— Але метод для загравання непоганий, — знову похвалив чорноволосий, відклав карти й заголосив пискляво: — Допоможи нам, про-о-ошу, ти такий м’яке-е-енький…
— Та досить тобі, це ж лише дитина, — поблажливо втрутилася Лена.
Ніна почервоніла ще більше, хоча, здавалося, це неможливо. У її очах стояли сльози. Вона різко розвернулася: красива дівчина ще щось говорила, намагалася, здається, утішати й вибачатися. Але Ніні не було потрібне її милосердя.
«Ну й нехай, — думала вона, крокуючи залою. — Не дуже й потрібна ваша допомога».
Кинулася на ліжко й розревілася, ховаючи обличчя в долонях. Приниження палило живим вогнем, спогади про декілька останніх хвилин боліли, наче хтось крутив пальцем у свіжій рані. Вона намагалася викинути з голови картинку всієї цієї розмови, але пам’ятала кожне сказане слово й кожен насмішкуватий погляд.
Вона вже почала заспокоюватися, коли відчула шарпання за плече.
— Що трапилося? — розпитувала Тамара, неспокійно схилившись над подругою. — Хтось помер?
— Моя віра в Обраного… — Ніна шморгнула носом, сіла на ліжку. — Я думала, що… А, годі про це.
Тамара подала їй хусточку.
— Тут є якийсь Обраний? І хто це?
— Той хлопець із твоєї групи, що наче з плакату. Ну, такий біловолосий пролетарій, який сміливо дивиться у соціалістичне майбутнє, напружуючи м’язи й шкірячи зуби, як абсолютний кретин. — Ніна витерла ніс. — Але він не хоче нам допомагати. Що ж, упораємося без нього. Хай валить із усіма тими своїми вміннями.
— Може, треба його якось переконати? Обраний би нам придався…
— То сама його й переконуй. Я не хочу мати з ним нічого спільного.
— Добре, мовчу. Ходімо до нас, поділимося інформацією.
Хлопці вже чекали. Хуберт тактовно не звертав уваги на почервонілі очі Ніни, Яцек хотів щось сказати, але Тамара копнула його в кісточку, і тому він стулив рота й узяв зошит із математики, а Ніна нагадала собі, що його забрали просто зі школи.
Товстун кахикнув.
— Ну, то можемо підсумувати, що вдалося дізнатися. В Інституті шість груп: «А» опікується малюками, «В» ремонтує огорожу й інші речі назовні, «С» — кухня, «D» прибирає Інститут, «Е» працює з архівами, а «F» — із собаками. Разом це дає сорок вісім осіб, кожна з яких позначена своїм кодом.
