Тільки смуга, але ж за двадцять років її повинно лежати тут багато.
Тамара підійшла до пічки й приклала до неї руку.
— Слухай, — кивнула подрузі. — Тобі не здається, що вона якась тепла?
Ніна торкнулася пічки: та була холодна, але десь углибині й справді можна було відчути слід жару, наче кілька днів тому хтось розпалював тут вогонь.
Вона глянула на Тамару й безпорадно похитала головою. Нічого не розуміла й, що гірше, боялася дедалі сильніше.
— Подивіться сюди! — крикнув ззовні Яцек.
Хлопець провів їх до іншого будинку, де все здавалося дуже схожим: тонкий шар пилу на столі й лавці, павутиння під стелею і похмура атмосфера занедбаності, яка визирала з кожного кутка. Єдина різниця полягала в тому, що цей будинок не був на вигляд вичищеним: на печі стояв казанок із рештками якогось їдла, на столі лежали ніж і засохла скибка хліба. Наче мешканці якоїсь миті просто перервали свої повсякденні справи, встали й вийшли.
У наступній хаті було так само. І в наступній теж.
Перед п’ятою їх чекав Хуберт, який здавався блідішим, ніж зазвичай.
— Де ви всі поділися? — запитав.
— Це ТИ де подівся? — невдоволено кинув Яцек.
— Я пішов трохи роззирнутися. Не повірите, що я знайшов.
«З мене досить, — подумала Ніна. — Не хочу більше ані кісток, ані хат із привидами».
Проте пішла за Хубертом, який повів їх до місця, де мав бути центр села: тут стояв простий невеличкий костьол, що хилився до землі, як і всі хати навколо.
І був репнутий навпіл.
Тріщина бігла посередині головного нефа аж до кам’яного олтаря, ділила його на дві майже рівні частини, а потім здіймалася по нахиленому хресті. Розбите обличчя дерев’яного Христа було жахливе, наче хтось ударив по ньому сокирою.
Тамара присіла й зазирнула у шпарину. Ніна зробила те саме. Дірка була десь півметра завширшки та здавалася дивовижно глибокою. Над нею здіймалися білі опари — може, туман, а може, дим. Ніні чомусь спало на думку, що та тріщина тягнеться аж до пекла, але дівчина викинула це з голови раніше, ніж воно там закорінилося. Бо це ж неможливо, правильно? Бестія-з-Кола могла удавати диявола, але ж пекла не існує.
Яцек раптом зблід — став аж трохи зеленкуватим. Хуберт намагався тримати марку, але було зрозуміло, що це коштує йому зусиль. Ніна відчувала, що от-от заплаче. Але нікому не вистачило відваги першим запропонувати повернутися до Інституту. Зробила це Тамара — може, тому, що ніхто не звинуватив би її у боягузтві, адже від Славека вона отримала хоробрість і була найсміливішою серед них. А може, просто не звертала уваги на те, що про неї думають.
— Як на мене, то на сьогодні вже досить вражень, — сказала дівчина, встаючи. — Я пропоную повертатися.
Друзі вдячно глянули на неї і разом пішли до виходу.
За межами села, коли покинуті будинки вже сховалися за деревами, Ніна раптом зупинила їхню трійцю.
— Почекайте мить, — попросила. — Ще одна справа.
— Поговорімо в Інституті, ми й так запізнюємося, — намагався підігнати її Яцек. — Сонце вже заходить.
— Ми не зможемо зробити це в Інституті. І, даю слово, це потребує лише три хвилини.
— Добре, давай, — кивнула Тамара.
Ніна глянула на Хуберта.
— Чи ти навчився контролювати свою силу?
— Авжеж. А ти?
— Ні, але я не про це. Спробуй зараз розпалити вогонь. Тільки, будь ласка, дуже обережно. Якщо відчуєш, що щось не так, одразу припиняй.
Здивований Хуберт підняв із землі гілочку й почав у неї вдивлятися з насупленими бровами. Ніна чекала, рахуючи неспокійні удари серця. А після п’ятого з носа хлопця потекла кров, а сам він трохи хитнувся.
— Не можу, — прошепотів він, коли Тамара стрибнула, аби його підтримати. — Не знаю, що відбувається.
— Вони якимось чином блокують наші здібності, — сказала Ніна. — Не розумію, як це їм вдається, може…
Їй пригадався Лис, який пропонує під час допиту склянку води. Добрий поліцейський, еге ж, подумала вона із гіркотою і закінчила:
— …може, підсипають нам щось у їжу й питво.
— І що ми зробимо? — Яцек поставив запитання й одразу сам на нього відповів: — Можемо їсти тільки те, що не можна отруїти, наприклад яйця, або консерви, або…
— І звідки ми це візьмемо? — Тамара залишалася скептичною: — Ніна працює на кухні, тож у неї проблем не буде, а Хуберт? І що питимемо, коли вода отруєна? Дощову?
— Насамперед ми з Яцеком можемо пошукати той порошок чи рідину. Бо коли щось подібне існує, має бути десь на кухні, щоби Миша могла додавати це в їжу. Хуберте, ти добре почуваєшся?
— Ага… — Хлопець витер кров рукавом. — Зі мною все гаразд.
— Точно? — Ніна знала, що світловолосий хлопець радше дав би відрізати собі пальця, ніж зізнався в якійсь слабкості. Але він і справді мав не надто поганий вигляд — як для себе, звісно.
— Точно, — відповів він гордо. — Я готовий протистояти всьому, що на нас чекає. Будь-якій небезпеці.
Ніна хотіла якось це прокоментувати, але раніше, ніж вона вигадала відповідь (якщо на таку заяву взагалі існувала хоча б якась відповідь), небезпека озвалася сама.
З боку Інституту долинуло гавкання собак.
