Ніна глянула на трьох друзів і побачила в їхніх очах віддзеркалення власного страху.
— Нас шукають, — сказала вона.
Гавкіт наближався. Діти могли побігти кудись світ за очі, намагаючись утекти, але Ніна знала, що шансів немає. Навіть найшвидший підліток не виграє перегони з молодим здоровим собакою.
— На дерево! — скомандував Яцек. — Тамаро, ти на що чекаєш?
Вони полізли на найближчий дуб. Товстенький хлопець скакав по гілках, наче білка. Довгонога спортивна Тамара й худий Хуберт також упоралися доволі непогано. Лише в Ніни виникли проблеми. Двічі вона мало не впала, шорстка кора здирала їй шкіру з долонь, а піт заливав очі.
— Швидше! — сичав згори Яцек.
— Легко… тобі… говорити… — ледве дихала вона. Була дівчиною нормальною фізично, але в їхній четвірці почувалася цілковитою тюхтійкою.
Тамара простягнула їй руку й допомогла всістися на одній із гілок. Тепер вони були на висоті метрів десять над землею. Якщо хтось гляне вгору, то одразу їх побачить — бо на дереві вже не було листя. Але вони не мали іншого виходу.
— Тихо, — прошепотів Яцек, але сенсу в цьому не було, бо ніхто й не мав наміру подавати голос.
Ніна заплющила очі й притулилася щокою до шорсткого стовбура. Гавкання наближалося щомиті, вона чула тріск гілля, що ломалося, і перегукування:
— Туди, швидше!
Вона змусила себе розплющити очі. Крізь голі кущі продиралися чотири німецькі вівчарки, а за ними, тримаючи довгі напнуті повідці, виринули молоді солдати. Один із них ніс у руках дивовижно знайомий рожевий светрик.
— Вони обидві пішли на північ!
Ніна стримала дихання: гілка, на якій сиділи Яцек і Хуберт, легенько затряслася, але більше нічого не трапилося. Погоня пробігла метрів за п’ять від дерева, і жоден солдат не звернув уваги на підлітків, що сиділи на ньому.
Друзі перечекали, поки стихнуть кроки погоні, а потім злізли на землю.
— Вони нас не помітили, — Яцек полегшено зітхнув, а тоді додав із несподіваною щирістю: — Боже, я на мить подумав, що обпісяюся з переляку!
— Тепер нам просто доведеться пройти крізь ліс, — заявив Хуберт. — Бо повертатися не можна.
— Можна, — озвалася Ніна. — Вони шукали не нас, а якихось дівчат. Сказали «обидві», ви ж чули? І в одного солдата був рожевий светр — такий, як носила твоя Кася з архіву. Напевне, втекла вона та якась її подруга.
— А ти впевнена, що не про нас ішлося? — Тамара глянула на Ніну.
— Майже впевнена, — чесно відповіла та. У неї з’явилася думка, що їхнє зникнення, можливо, також помітили, але ще не вислали погоню. Або ВОНИ помітять це, щойно порахують в’язнів. Але вирішила, що більше аргументів за те, аби повернутися, ніж проти цього.
Вони проголосували: Тамара та Яцек підтримали Ніну, Хуберт хотів тікати крізь ліс.
— Знаєте, — пирхнув Яцек, — ми не повинні робити все разом. Якщо хочеш іти, то йди.
Хуберт зціпив зуби, встромив руки в кишені, а тоді з похмурим обличчям попрямував за іншими.
Вийшовши на галявину, вони побачили, що над Інститутом здіймається дим. Не з труби, а звідкись нижче, наче хтось розпалив вогнище на площі перед фабрикою.
Або наче горів один із будинків.
Вони перезирнулися, геть нічого не розуміючи, а потім, за командою Яцека, знову пролізли крізь діру в огорожі. Обійшли Інститут, прямуючи до головного входу. Спершу побачили полум’я, що охоплювало гаражі, потім підлітків, які бігали з відрами. Полум’я здіймалося високо, лизало вологі дошки й сипало іскрами. Навколо відчувався запах спаленого дерева, у повітрі, наче гостре каміння, літали накази: «Швидше, більше води, що ви ледь ворушитися, ноги вам повідривало, чи що?». А також: «Не наближатися, може вибухнути!».
Хлопці й дівчата, яким не вистачило відер, стояли осторонь і дивилися на все це широко розплющеними очима.
Хуберт витягнув із групи невелику, схожу на мишу дівчинку з кісками.
— Що трапилося?
— Кася й Олька кудись завіялися півгодини тому, — прошепотіла дівчинка. — Потім викликали код Ольки й одразу зрозуміли, що їх немає. А за хвилину запалав гараж.
— Щоби відвернути увагу, — сказав Яцек, але дівчинка похитала головою.
— Та ні. Кася й Оля нічого не говорили про підпал. Я знаю, бо вони хотіли, аби я пішла з ними, та я вирішила залишитися.
— Чому? — запитала Ніна машинально, а дівчинка-миша здивовано глянула на неї.
— А навіщо мені тікати? Я за кілька днів усе одно повернуся додому. До того ж якби я зараз там з’явилася, батьки одразу відіслали б мене назад. Каська втекла, бо її тато помирає, хотіла з ним побачитися. А Оля пішла за компанію, бо вони найкращі подруги. Але з моїм татом усе нормально.
— А червона картка? — запитав Яцек, та дівчина знизала плечима.
— Червоні картки бувають дуже рідко, — буркнула. — Усі про це знають. Досить просто сидіти тихо й робити, що тобі кажуть, і нічого не станеться.
