Через півгодини Ніна знову тремтіла, закутавшись у ковдру до кінчика носа. У темряві зали чувся стукіт чобіт Жука, який ходив туди-сюди: сьогодні була його черга. Дівчина обережно підвелася, неохоче залишивши вже трохи нагріте місце, і перекрутилася в ліжку на сто вісімдесят градусів, лігши головою до замкнених залізних дверцят пічки. Завдяки цьому в неї тепер було джерело світла: щоправда, поганеньке, але хоча б якесь. У світлі жовто-червоних відблисків, які танцювали на простирадлі, Ніна розклала вийняті з-під подушки знімки. Могла не боятися Жука, чоловік був куди лагіднішим, аніж Видра, і після того, як гасло світло, навіть дозволяв в’язням розмовляти. Ніна й зараз чула приглушений шепіт. Правду кажучи, чула небагато: більшість підлітків були надто змореними, аби проводити нічні дискусії.
Повіки в Ніни також опускалися, але спокуса знову глянути на фото виявилася сильнішою. Великого сенсу в цьому не було, а в неї самої залишалися і важливіші проблеми, ніж роздуми про вбивство, що сталося двадцять років тому. Але вона не могла втриматися, як інколи неможливо втриматися, аби не торкатися язиком хворого зуба. У цих старих фото було щось, що привертало її увагу. Вона підвелася на ліктях і вдивлялася у сцени родинного життя. Батько, який працює, і мати, яка порається в будинку. Малий, який плутається під ногами. А ще, зрозуміло, старший хлопчик (як там його звали?) із обличчям симпатичного бридулі, із викликом у погляді, що було помітно навіть при слабкому світлі. Ніна вирішила, що він міг би їй сподобатися. Якби він, звісно, був живий. І якби він не був убивцею.
Але думала вона не про хлопця. Було щось іще, що її зачіпало, — і тільки через мить зрозуміла, що саме.
Хто, най би йому грець, зробив ці фото?
До війни селяни фотографувалися на свята, найчастіше на весіллях або на похоронах, і тоді вони позували біля будинку або в студії усі разом: жінки у своїх найкращих накрохмалених сукнях, до смерті поважні чоловіки в сорочках із високими комірцями, що підпирали підборіддя, а ще нерухомі, наче кілки, діти з руками, рівно покладеними на коліна. Ніна бачила в альбомах родичів чимало таких фото, але там не було жодного схожого на оці — що показувало би буденну працю і звичайне життя.
Може, туди приїхав фотограф, якийсь завзятий майстер, що мріяв зафіксувати сіру повсякденність убогого села. Може, це він спав на різьбленому ліжку в хаті вугляра.
Знову почувся стукіт; оскільки Ніна не лежала головою до стіни — звук був притлумлений і невиразний. Дівчина обережно визирнула, потягнулася під ліжко, а тоді намацала в рюкзаку пенал. Зуміла його дістати й витягнула олівець.
Перевернула знімок — і помітила, що навскоси по білому картону йде напис. Забувши про стукіт, вона підсунулася ближче до пічки і прочитала:
«Запам’ятай та обери: пса, який з’їдає троянду, що росте на болоті, яке має колір синього неба, наче дитяча сорочка».
Колір чорнил був чорним, свіжим, геть не збляклим, почерк — рівним, круглим і гладеньким, як і вся особистість Лиса, бо, найпевніше, він і написав ці слова. Ніні здалося, що вона, сама того не бажаючи, бере участь у грі, правил якої не знає і, що гірше, яка її лякає. Може, перша думка була слушною і вона має кинути все це у вогонь?
Натомість дівчина ще раз придивилася до знімків, але на жодному не побачила ні пса, ні троянду, ні тим паче болото чи синю сорочку, бо ж фото були чорно-білі. Дивилася на них, наче очікуючи, що от-от котрась із постатей на фотографії ворухнеться і відповість їй, у чому тут узагалі річ. Авжеж, нічого подібного не трапилося; стара світлина лишилася тільки старою світлиною, трохи пожовклою скраю, потертою там, де хтось — напевне Лис — її згинав. Але більше — нічого.
Ніна нарешті набралася сміливості, почекала, поки Жук перейде на інший край зали, а потім вихилилася з ліжка, крізь тканину нічної сорочки взялася за дверцята пічки, відчинила їх і кинула фото у вогонь. Майже тієї ж миті вона усвідомила, що знищила важливу сімейну пам’ять, але ж Лис, най йому, даючи їй ці знімки, сам на таке напросився. Ніна не мала наміру жаліти комуніста.
Вона все ще відчувала на щоках жар від пічки, коли лежала, вдивляючись у темряву й удаючи, що спить.
Її розбудив знайомий — і такий ненависний — звук горна. Дівчина виповзла з-під ковдри невиспана, з важкою головою і запухлими очима. Вона навіть темними зимовими ранками вставала до школи сповненою веселощів та енергії, а зараз сиділа на ліжку, наче п’яний нічний метелик. Так, вона точно ненавиділа це місце.
Одяглася біля пічки, щоб отримати хоча б трохи тепла, а потім із дівчатами з групи «D» стала біля виходу. Хлопці приєдналися до них за хвилину. Їх було мало, ледве четверо на дванадцятьох дівчат (пізно ввечері прибула ще одна), і всі мали такий вигляд, наче у «групі прибирання» опинилися тільки тому, що нічого більше не вміли робити. Але Ніна знала, що це може бути помилкове враження: товстун Яцек також на перший погляд здавався тюхтієм.
