Контролером у групі «D» був Кіт. Цей гнучкий, наче варена макаронина, юнак ходив м’яким кроком і мав невеличкі вусики а-ля Еррол Флінн[9]. Ще в нього було зачесане назад волосся; судячи з усього, він хотів бути схожим на зірку довоєнного кіно.
— То що, доброго вам дня і за роботу? — він із широкою посмішкою потер руки.
День був геть не добрий — дощовий і похмурий, а окрім того, навіть не почався: за вікнами досі висіла холодна мокра темрява, голі лампочки над головами підлітків підморгували, згущаючи й без того гнітючу атмосферу. Ніні хотілося плакати від самої думки, що попереду десять годин роботи.
Вони забрали з кухні приготовану для них їжу, а ще відра з гарячою водою і ганчірки. Кіт повів їх у залу, де зі стелі звисали великі залізні гаки, а попід стінами стояло іржаве обладнання, призначення якого Ніна не могла вгадати. Різати метал? Гнути його й розтягувати? Якщо вона правильно розуміла й цю фабрику під час війни збудували німці, тут мали виготовляти зброю — бомби або автомати, а може, й те, й інше.
Вони з’їли по шматку хліба, напилися чаю з термоса й заходилися мити підлогу — звісно, Кіт, попри використану ним у фразі множину, не працював разом із ними, а тільки ходив залою із цигаркою, а потім і зовсім десь гайнув, сказавши на прощання:
— Мені треба вийти. Гелена вас попильнує.
Білявка задоволено посміхнулася, підвелася з колін і продовжила обхід з того місця, де свою прогулянку закінчив Кіт, наче тепер вона стала охоронницею. Їй не вистачало лише цигарки, смердючий дим якої змішувався б із затхлою курявою.
Ніна чхала й терла, терла й чхала. Очі сльозилися, волосся вилазило з-під хустки, пов’язаної на голову, і липнуло до лоба; коліна й руки боліли. На підлозі лежав прошарок бруду настільки товстий, що за півгодини вода в усіх відрах стала не просто сірою, а майже чорною. Тоді Гелена оголосила перерву.
— Відпочиньмо, а Ніна поки що принесе свіжу воду, — сказала дівчина, дивлячись злостиво.
— Чому я? — вихопилося у Ніни. Їй саме це й було потрібно: вийти із зали і роздивитися Інститут, але відчуття справедливості було сильнішим, ніж розсудливість. — Має піти кілька людей, я за раз можу взяти лише два відра…
— То сходиш чотири рази й таким чином принесеш вісім.
— Це безглуздо, чому я повинна бігати, коли ви відпочиватимете?
— Бо я так кажу, — Гелена стала перед Ніною, дивлячись на неї згори. — А коли Кота немає, тут головна я. Чи вважаєш, що ти за нас краща?
— Вважаю, що я не гірша. Якщо хтось тут і вважає себе за кращу, то це ти, яка гуляє, поки ми миємо кляту підлогу.
Білявка стиснула губи. Хоча й мала надто різкі риси, була цілком симпатичною, але коли дивилася отак — ставала геть бридкою.
— Бо через таких, як ти, дурних кіз ми отримали сьогодні дві додаткові години праці, — просичала. — Вважаєш, я не в курсі, що ти там крутиш зі своєю подругою і приятелями?
Ніна почервоніла. Чи міг хтось чути, про що вона розмовляла з Тамарою, Яцеком і Хубертом? Радше ні, бо вони намагалися залишатися обережними, говорили пошепки й завжди пильнували, аби поблизу нікого не виявилося. Але Гелена мала рацію: така поведінка мала здаватися підозрілою. Ще одна річ, про яку Ніна не подумала. Може, вона й не була настільки спритною, як їй здавалося?
— Я нічого не кручу, — сказала вона, намагаючись, аби це прозвучало переконливо. — Ми просто розмовляємо. А тобі ніколи не доводилося розмовляти із друзями? Спробуй: це дуже приємно. Ну, якщо знайдеться якийсь приятель… а з твоїм характером це буде непросто.
Гелена ще сильніше стиснула губи, а Ніна зрозуміла, що оце зараз надбала ворога. Проте таке ставлення світловолосої дівчини могло виявитися цілком корисним.
Вона розмірковувала над цим, коли виливала брудну воду на площі перед фабрикою, а тоді несла свіжу й гарячу з кухні. Із двома першими відрами вона обернулася досить швидко, із наступними трохи сповільнилася, поставила їх, повні, між поверхами, а сама використала можливість трохи покрутитися по фабриці.
— Чому так довго? — зустріла її Гелена, коли Ніна затягнула в залу два останні відра. — Берися до роботи.
Але в голосі старшої дівчини не було задоволення, з чого Ніна дійшла висновку: вона впоралася на диво швидко.
Відтоді щоразу, коли треба було щось принести або винести, Гелена посилала саме її. Ніна ж вигадала непоганий метод: частину дороги бігла, а потім використовувала зекономлену хвилинку, аби розвідати коридор або ще одні круті сходи, що вели в невідомість. У такий спосіб вона знайшла кабінети, де сиділи військові старших рангів (біля одного довелося пояснювати, що вона загубила дорогу), кілька кімнат для допитів, а також приміщення, яке мало виявитися архівом, бо в замковій шпарині вона помітила Хуберта й людей із його групи.
