Хуберт сидів у Яцека, сховавши обличчя в долонях. Ніна спочатку подумала, що він плаче, але ні: коли хлопець підвів голову, його очі були сухі й сповнені відчаю.
— Вони хочуть, щоб я пішов із ними сьогодні вночі, — сказав.
— Куди? — запитала Ніна.
— Не знаю, лише весь час повторювали, що я про все довідаюся на місці. Але один із них розсміявся і запитав, чи сподобалося мені, коли бабця брала мене на месу, а другий наказав, аби я вдягся тепло, бо там, куди ми йдемо, можу замерзнути. Тоді я і подумав про клятий костьол у селі.
Ніна безпорадно глянула на Яцека й Тамару.
Вони не здавалися тими, хто розуміє щось більше, ніж вона сама.
Першим отямився Яцек.
— Значить, ми повинні тікати сьогодні, — заявив. — Украдемо машину, як умовилися, і вшиваємося.
— Він правий, — підтримала хлопця Тамара. — Немає сенсу чекати: якщо ми маємо щось зробити, то просто зробімо це. Я сьогодні вранці бачила машину, яка стояла у відчиненому гаражі, бо його двері згоріли.
— Ага, от тільки поряд крутиться чимало солдатів, — буркнула Ніна.
— Ми відвернемо їхню увагу, — запропонував Яцек.
— І як ти запустиш двигун без ключа?
— Зумію.
Ніна, схопившись за голову, застогнала.
Усе відбувалося надто швидко. Вона не мала ані хвилинки, щоби спокійно подумати.
— А як ми проїдемо крізь ворота? — спробувала останній аргумент, але Тамара мала відповідь і на це.
— Почекаємо сутінків, а тоді просто виїдемо. Вони не питають ні пароль, ні щось інше, просто відчиняють, коли бачать, що якась машина хоче виїхати. Я знаю, бо спеціально це зауважила. А як настане темрява, вони не помітять, хто сидить усередині, — Тамара поплескала подругу по спині. — Не хвилюйся, мала, — сказала поблажливо. — Саме такі безумні плани інколи й спрацьовують.
— Ага, у пригодницьких книжках, — пробубоніла Ніна. Хтось тут мусив виказати хоча б крихту розуму, і дівчина трохи шкодувала, що це має бути саме вона. у цій божевільній ідеї і справді було те, що їй подобалося.
— Інколи і в житті, — озвався Яцек. — Дядько розповідав, як під час війни…
— Зараз не до твого дядька, — перебила Тамара. — Просто проголосуймо. Хто за втечу, а хто проти?
Ніна залишилася в меншості: троє до одного.
— Нормально, піду тоді роззирнуся, — Яцек устав. — Подивлюся, чи машина й досі стоїть у тому відчиненому гаражі.
— Я піду з тобою, — Тамара також підвелася.
Хуберт і Ніна залишилися самі.
— Ти й справді вважаєш, що у нас є шанси? — запитала дівчина.
— Якщо направду, то, мабуть, ні, — сказав Хуберт. — Але краще померти з гідністю, ніж покірно чекати на смерть.
— Навіщо я тільки питала… — пробурмотіла сама до себе дівчина.
Хлопець мовчав, у залі чулися звуки розмов і монотонне стукотіння дощу в шиби. «Якби я мала свою силу, — подумала Ніна, — то могла б розвалити все це місце, каменя на камені від нього не залишити». Якийсь час вона насолоджувалася цією думкою, уявляючи солдатів, які з криками тікають від куряви, що здіймається над руїнами… І трупи? Чи справді вона готова вбити когось магією? «Ні, — вирішила дівчина. — Я ж не така».
Не така, як хто? Як Міхал з Любомежа й Берта з Катовіце?
— Як вважаєш, мій батько дійсно мертвий? — вивів її із задуми голос Хуберта.
— Не знаю, — Ніна завагалася, але хлопець заслуговував на правду. — Думаю, що це можливо…
— Але ж він може виявитися і живим?
— Авжеж, — вона не стала говорити, що навіть коли батько Хуберта і живий, то, найпевніше, він — величезна свиня.
— Ти маєш… ну, знаєш, свої здібності. Може, ти могла б пошукати його для мене?
— Чом ні, але займи чергу. Спершу мені доведеться впоратися з таємничим убивством давніх років, із загадкою, відповідь на яку хочуть почути від нас комуністи, і ще з кількома.
Хуберт замовк, трохи, схоже, вражений. Ніна зітхнула:
— Це було боляче, вибач.
— Нормально.
— Мені справді прикро, — під впливом імпульсу вона обійняла хлопця. Це вийшло незграбно, але Хуберт, на диво, здавався цілком задоволеним. А Ніна вкотре здивувалася, наскільки він худий. Сама шкіра й кістки, аж дивно, що його вітер не перекидає.
— Ще дещо… — пробурмотів він, коли дівчина відсунулася. — Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно.
— Давай, — Ніна вжила улюблене слово Тамари.
Хуберт завагався.
— Тоді, у тому мертвому селі, коли я залишився сам, я бачив одного з них.
— Кого?
— Того молодого, з довгим носом і таким дивним обличчям.
— Лиса?
— Так, здається, його звуть саме так. Не маю й гадки, що він там робив.
— Як і я, — збрехала Ніна, хоча могла сказати: «Можливо, він хотів оглянути місце, де народився». — Чому ти не сказав нам про це раніше?
— Сам не знаю, може, тому що це не здалося надто важливим. А ще ж і ви щось від мене приховуєте. Вважаєш, я не помічаю, як ви шепочетеся за моєю спиною і дивитеся на мене? Особливо Яцек… Підозрюєте, що я здав вас на допитах?
Ніна мала стурбований вигляд.
— Звідки ти взяв?
Хуберт стенув плечима.
— Це було не дуже важко. Не ти одна вмієш думати, чи не так?
— А ти здав?
Хлопець стиснув губи.
— Ні.
