Не додав жодного аргументу, який підтверджував би його невинність, нічого — тільки похмурий виразний погляд, наче хотів, аби дівчина поставила його слова під сумнів. Але вона запитала:
— І навіщо мені дивно дивитися на тебе?
— Що?
— Ну, ти ж сказав: «Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно». У тому, що Лис ходив селом, не було нічого дивного.
— А, ти про це. Просто вихопилося — інколи так буває, сам не знаю чому, — відповів Хуберт тоном, який притримував для справ, абсолютно не вартих розмови. Ніна повірила щонайменше на кілька секунд, бо майже одразу їй спало на думку, що хлопець, схоже, хотів сказати щось інше, але останньої миті змінив думку. Він мав таємницю, як улітку, в Маркотах. Їй це не дуже сподобалося, але ж і вона не була з ним відвертою.
Тієї ж миті Жук енергійним солдатським кроком вийшов на центр зали, почекав, поки припиняться розмови, а всі погляди зосередяться на ньому. Ніна могла б закласти голову, що всі зараз думали те саме: «Будь ласка, тільки не я. Нехай візьмуть когось іншого, будь-кого, аби не мене».
— 77WR і 18MAR — на допит! — сказав охоронець.
Ніна глянула на Хуберта, здивована та налякана: 18MAR був його код.
Цього разу чекати не довелося: молодий солдат біля зали прийняв у Жука Ніну (другий забрав Хуберта), а потім відвів її на другий поверх, у приміщення, яке геть не нагадувало кімнату для допитів. Більше було схоже на демонстраційний кабінет. Посередині стояло велике крісло. Управлялася тут жінка в білому халаті.
Ніна відступила, але солдат підштовхнув її усередину, а потім причинив двері.
— Не лякайся, — сказала жінка. У неї було молоде обличчя, але зовсім сиве волосся, що здавалося пофарбованим. — Я тебе не з’їм. Прошу, сідай. — Вона вказала на крісло.
Ніна зі страхом роззирнулася, шукаючи знаряддя тортур, і побачила щось на зразок залізного чепця, підключеного кабелями до квадратного обладнання. Перед очима потемніло, ноги стали м’якими, наче розварені овочі.
— Ні, — прошепотіла вона.
— Ти ж трохи завелика для такої поведінки, тобі не здається? — жінка всміхнулася, але в кутиках її губ майнула тінь нетерплячки. — Це для моніторингу твоїх реакцій, а не для завдавання болю. Сідай, поки мені не урвався терпець і я не покликала когось із охоронців.
— Що ви хочете зі мною зробити?
— Покажу тобі кілька картинок, а обладнання у цей час стежитиме за твоїми мозковими хвилями.
— Ви зможете читати мої думки?
— Ні, але я дізнаюся кілька інших речей. Сідай. Обіцяю, що боляче не буде.
«Дантисти теж так говорять, — подумала Ніна. — І завжди виявляється, що вони брешуть».
Але сивоволоса жінка казала правду — боляче дійсно не було. Дівчина відчула лише холод, коли металевий чепець стиснув її голову, а потім легке пощипування, наче лікарка (А чи справді це лікарка? Бо білий халат міг надягнути хто завгодно.) ввімкнула обладнання.
— Зараз почнемо, — сказала сивоволоса. Із крісла Ніна бачила, що її очі блакитні: дуже красиві й дуже холодні. З такої відстані жінка вже не здавалася молодою, у кутиках її очей були помітні «курячі лапки», навколо губ — зморшки. — Зараз я показуватиму картинки, а ти будеш із кожної пари обирати одну, зрозуміла? Не замислюйся, просто швидко обирай.
— За яким принципом? Що мені найбільше подобатиметься?
— Просто обирай і не думай про це.
Ніна кивнула. У роті було сухо, серце стукотіло так, наче збиралося зламати ребра. Дівчина так сильно стиснула спітнілі долоні на бильцях крісла, що аж заболіли пальці.
— Готова?
«Ні», — подумала вона, але відповіла:
— Так.
На екрані з’явилися два підмальовані знімки: прив’язаний до плоту кінь і акваріумна рибка серед водоростей.
— Вибери одне, — підігнала лікарка-яка-могла-виявитися-не-лікаркою.
— Е-е-е… кінь.
Картинки зникли, а на їхніх місцях з’явилися наступні: цього разу розмальована тарілка й блакитна чашка з відбитим вушком.
— Е-е-е… чашка, — сказала Ніна.
Пес, що лежить під каміном, і кіт, який ліниво грається клубочком вовни. Дівчина почала згадувати щось подібне.
— Далі.
— Пес, — вона спробувала ковтнути слину, але горло було сухим, наче папір, і здавленим.
Далі з’явилися червона троянда й блакитна нагідка.
«Прокляття, прокляття, — думала Ніна гарячково. — Як там воно йшло? Пес, який з’їдає троянду, яка росте десь там, щось із сорочкою… Допоможіть!».
— Ніно? — підігнала сивоволоса.
— Троянда, нехай буде троянда.
Потім на екрані з’явилося кілька пар картинок, які ні з чим у Ніни не асоціювалися: скелясті гори й похмурі болота під сяянням сонця, що заходить.
…яка росте на болотах…
«Але ж я не можу довіряти цій людині. Він комуніст, один із НИХ, той, хто посадив мене у вантажівку й привіз до цього страшного місця».
— Ніно?
Вона спробувала ще раз ковтнути слину, і знову їй це не вдалося.
— Гори.
Потім були тарілки, що відрізнялися лише кольорами: одна блакитна, друга жовта. Ніна обрала блакитну, а потім сорочку замість сукні. Трохи заспокоїлася, наче ухвалене рішення допомогло їй повернути рівновагу.
— Ну, це все, — сивоволоса відключила машину й зняла з Ніни чепець, а дівчина поправила мокре від поту волосся. — Можеш повертатися.
