— Напевне, — голос за їхніми спинами прозвучав, наче постріл, — хоча дехто говорить, що це були привиди.
Вони різко обернулися, готові чкурнути геть. З-за кущів вийшов молодий чоловік. На вигляд мав років двадцять чи двадцять п’ять, був одягнений у заляпаний плащ і залатаний светр. Абсолютно звичайний і, здається, не один із НИХ.
— Це ж Тотенвальд, ви, дітлахи, про це не знали? А взагалі, що ви тут, у біса, робите?
— Як добре, що хтось нас нарешті знайшов! — Хуберт відреагував блискавично. — Ми приїхали вчора на шкільну екскурсію і загубилися, наш автобус давно вже поїхав, а ми не знаємо, де опинилися…
— Усю ніч ходимо лісом, — додала Тамара.
— Майже всю, бо трохи поспали в якомусь напівзаваленому курені, — Ніна усвідомила, що як на цілонічну біганину лісом вони виглядають надто добре.
— Ми голодні й замерзли, — Яцек вставив і свої три гроші. — І ноги в нас болять.
— Ви нам покажете, як вийти з лісу? — Хуберт жалісно шморгнув носом.
— Ага, підкину вас до найближчого села. Якщо ви загубилися вчора, то, напевне, міліція вас уже шукає. Ходіть за мною.
— Міліція? — прошепотів Яцек, коли вони пішли за чоловіком.
— Тихо, — буркнула Тамара. — Втечемо, щойно він допровадить нас до якоїсь цивілізації. Не нервуй.
Хоч як дивно, незнайомець довів їх до цілком солідної, як на лісові умови, дороги, на якій стояв заляпаний «москвич».
— Сідайте, — сказав. — Буде трохи затісно, але якось розмістимося. Тут неподалік село Яворники, відвезу вас туди.
— То ми йшли у правильному напрямку? — запитала Ніна, сідаючи поряд із Тамарою і Хубертом.
Яцек зайняв місце спереду.
— Ага, тільки шкода, що не по дорозі.
«Бачите?» — послала вона друзям тріумфальний погляд, а потім зосередилася на водієві, який саме повертав ключ запалення.
— Можете звати мене на ім’я, я Адам, — сказав чоловік. — Вам пощастило, що я саме крутився в лісі. Взагалі-то я вчуся в Ольштині, сюди приїхав на похорон бабці.
— Співчуваємо за бабцю, — Ніна завагалася, а тоді, згадавши Агнешчині поради, ризикнула: — Сартр мав рацію, в житті немає сенсу…
— Га? — закліпав Адам. — Сартр — це якийсь твій приятель?
— Ні. Це такий французький філософ.
— Ах, філософ. Я вивчаю лісництво, — похвалився юнак.
— То розкажи мені про цей ліс, — запропонувала Ніна. — Прошу.
— Ми всі просимо, — підтримав її Хуберт.
Юнак набрав у груди повітря.
— Отже, це найстаріший нерубаний ліс на теренах Польщі. Тут живе понад…
Ніна застережливо глянула на Хуберта, який драматично охнув.
— Це вже говорила нам вчителька під час екскурсії…
— Ми б послухали про привидів, які вбили німців, — швидко додала Ніна.
— Привиди — це вигадки, — Адам стенув плечима. — Уся ця балаканина почалася, коли років десять тому в пущі зник загін гітлерівців. Відтоді німці називали цю місцину Тотенвальд, що означає «ліс померлих». Дехто з наших перейняв цю назву.
— І ніхто з того загону не повернувся? — запитала Тамара.
— Ніхто. Лише коли скінчилася війна, знайшли кілька скелетів: один ви бачили. Кістки інших теж, напевне, десь валяються. Але в цьому немає жодної таємниці; імовірно, партизани заманили німців у засідку, а ті кинулися тікати. Хто не загинув від куль, помер від холоду, бо це було в листопаді. Ліс величезний, у ньому могли зникнути й три такі загони. Привидів для цього не потрібно.
— А село? — поцікавилася Тамара.
— Яке село?
— Під час екскурсії ми зупинялися в господі, не пам’ятаю назву, — гладенько брехав Хуберт. — І там старий чоловік говорив нам, що десь у лісі є покинуте село.
— А, ви про Старі Кути… — Адам скривився. — Це було ще давніше, перед війною. Років двадцять тому. Бабця мені розповідала, що тамтешні мешканці з якоїсь причини повісили невинну дитину й тому на них наклали прокляття. Церква тріснула навпіл, з-під землі вилізли привиди, а всі люди за одну ніч зникли.
— Привиди, що вийшли з-під землі, — це ті самі, що повбивали німців? — перепитала Тамара, але водія це не на жарт розізлило.
— Це дурня, дурнуваті бабські забобони. У нас вік науки й прогресу. Ви справді хочете слухати таку дурню? Ви — майбутнє народу, повинні мати більше розуму.
«Майбутнє народу» після цих слів замовкло. Ніна дивилася на дерева, що тікали назад, і думала про те, що дізналася від Адама.
Двадцять років тому, у листопаді, повішено хлопця, костьол тріскається, а мешканці села раптом зникають.
Десять років тому, також пізно восени, у лісі зникає загін німців.
«Я не вірю в збіги, — думала вона. — Принаймні в такі збіги».
Раптом відчула, як Хуберт, який постійно озирався, різко підстрибнув на сидінні.
— Їдуть по нас!
Ніна обернулася: дорогою сунула вантажівка, безумовно військова, безумовно вона належала ЇМ.
— Будь ласка, їдьте швидше! — крикнув Яцек, який також побачив машину й забув, що має звертатися до водія на «ти». — Швидше!
— Газ до упору! — підтримала Тамара, а смертельно бліда Ніна стиснула руки на краю сидіння. Вони були так близько, у них мало вийти!
Та Адам геть не збирався їхати швидше. Насупився і глянув на Яцека.
— Не розумію. Може, це люди, які вас розшукують? Тоді треба зупинитися…
Вантажівка засигналила, а хлопець у паніці крикнув:
