Ніна роззирнулася приміщенням, яке виявилося невеличкою лікарняною палатою із трьома ліжками. Одне з них було закрите білою ширмою — за заслоною було видно темну фігуру, яка нерухомо лежала на ліжку. Ніна здригнулася.
— Яцек?.. — прошепотіла.
— Ні, що ти. Хлопці в окремій палаті. Це Каська, та дівчина, яка тікала пішки. Кажуть, їй поганенько.
— А Яцек?
— Отримав більше за нас, бо сидів попереду, — Тамара насупилася. — Досі лежить непритомний, але ВОНИ, — Ніна виразно почула великі літери, — говорять, що скоро має з цього стану вийти.
— Хтось мусить повідомити його матері…
— Не думаю, аби ВОНИ про це пам’ятали.
— А що з тобою?
— Зламана в двох місцях рука й тріщина на ребрі, — похвалилася Тамара. — Але все одно, отямилася я першою. Я крута, га?
Ніна й собі насупилася. Чогось не вистачало до цілісної картинки.
— Я бачила, як на тебе напав собака. Думала… Боже, я була переконана, що він тебе загризе.
— Я також, — зізналася Тамара. — І навіть трохи перелякалася, — додала, наче це було якесь досягнення. — Але пес тільки перекинув мене на землю, став мені на спину й загавкав.
— Не заподіяв тобі жодної кривди?
— Ні, якщо не зважати на переляк. Ти щось із усього цього розумієш?
Ніна поволі похитала головою: у ній досі шуміло, наче хтось добряче гепнув по черепу. Дівчина ще раз роззирнулася. Одягнена була у свою нічну сорочку, з-під ліжка визирала знайома валізка. Хтось приніс сюди її речі, перевдягнув її і, здається, навіть помив мачулкою, бо вже не було того мерзотного відчуття, наче вся вона липка від бруду. Потягнула за пасмо волосся і потерла його в пальцях — воно було пухнастим, не жирним.
— Ми в Інституті, еге ж? — упевнилася Ніна, хоча могла й не питати. — Нас схопили?
Тамара двічі кивнула.
— І що з нами тепер зроблять?
— Не знаю. Поки що я бачила тільки лікаря, якого звуть Ведмідь, і ще Ласку — вона досить мила. Це санітарка. Вони весь час повторювали одне: ми повинні відпочити й не маємо ні про що хвилюватися.
Не хвилюватися, так? Ніна вважала б це похмурим жартом, якби в неї залишилася хоча б крихта почуття гумору.
Тамара відкашлялася.
— Я оце почитала твою книжку, сподіваюся, що ти не маєш нічого проти, — дівчина махнула в подруги перед очима детективом. — Усередині був лист…
— Лист? — Ніна відчула, як умить нап’ялися всі м’язи.
— Ага, лист. Я його прочитала. Якось це само вийшло, вибач. Але я не думала, що ти хочеш щось від мене приховати.
— І де він?
— Тут, — Тамара потягнулася до книжки, взяла складений папірець.
Ніна розгорнула й прочитала:
— Там було ще оце, — Тамара віддала фото. — Це написав Лис, правильно?
— Так, — лист не було підписано, але Ніна не мала сумнівів, хто є автором. — Здається, це він допоміг нам утекти.
— Допоміг? — насупилася Тамара. — Не розумію.
— Прослідкував, аби ми змогли дістатися до машини, і наказав вартовому біля воріт не ставити запитань. А також застеріг Яцека, що туман небезпечний.
— Він хотів нам допомогти?
Ніна стенула плечима.
— Я так не думаю. Якби це було так, він одразу сказав би нам, як із цього лісу виїхати. — Вона похитала головою. — Ні, здається, він дав нам утекти саме тому, що наперед знав, що ми не виїдемо з лісу. Може, це був… якийсь тест чи щось подібне.
— Тест на що?
— А я знаю? На сміливість? Винахідливість?
— Може, чувак просто на нашому боці?
— Авжеж, може, він миленький, переводить стареньких через дорогу й дуже любить малих пухнастих кроликів, — буркнула Ніна.
Тамара зітхнула.
— Добре, але це може означати, що Яцек від самого початку на нас доносив. Думаєш, це він розколовся на допитах і всіх видав?
Ніна неохоче погодилася:
— Мені так здається.
— От свиня, — буркнула Тамара. — Я такого від нього не очікувала.
— Коли він прокинеться, може, усе якось пояснить. Зрештою, до лісу він, здається, хотів поїхати не менше від нас.
Тамара пирхнула, але не сказала більше нічого, тільки за мить запитала:
— І що тепер? Ти маєш намір довіритися Лисові?
