— Швидше! Їдьте, най вам Боже!
Адам стиснув губи та сповільнив, а потім і зупинив «москвича».
— Це представники влади, — сказав він суворо. — Коли ви щось наробили, доведеться все пояснити.
І пішов до вантажівки, яка теж сповільнилася.
І забув вийняти ключі.
Яцек блискавично порозумівся поглядом із трійцею на задньому сидінні, пересів у крісло водія і запустив двигун. Ніна у дзеркальце заднього огляду побачила, як Адам розвертається, вибалушивши очі, — вираз його обличчя за інших обставин і справді міг здатися кумедним, — а потім біжить до вантажівки.
— Швидше! — підганяла Яцека, який нахилявся вперед, стискаючи кермо.
Хуберт ворушив губами, наче молився, і навіть Тамара зблідла. «Москвич», підстрибуючи, гнав по вибоїнах, мотор хрипів, грязюка летіла з-під коліс. Але він не міг дорівнятися до військової вантажівки. Ніна це розуміла. Вона глянула на Хуберта й побачила в його очах, що він також це розуміє.
— Швидше! — кричала Тамара. — Шви… Прокляття, гальмуй!
Попереду був поворот.
Яцек натиснув на гальма, але надто пізно, дерево на узбіччі раптом кинулося їм назустріч і заполонило все переднє скло, колеса мить крутилися в повітрі, коли машина вилетіла з дороги. Ніна ще встигла подумати: «Боже!», — і різко полетіла вперед, вуха наповнив звук битого скла і скреготіння гнутого металу. Здавалося, що сила удару вмить перетворила її нутрощі на спресовану кашу, а світ став дибки.
«Я не можу дихати», — подумала вона в паніці, зі щокою, притиснутою до холодного скла, яке дивом залишилося цілим. Із вантажівки вистрибували люди в мундирах, тягнучи на ременях собак. Мабуть, вона на мить знепритомніла, а коли отямилася, побачила, що на дорозі стоїть Тамара в подертому закривавленому пальті й з рукою, вигнутою під неприродним кутом. Дівчина мала такий вигляд, наче не розуміла, чи бігти, чи, може, битися із солдатами.
— Тікай, — безголосо прошепотіла Ніна. — Не будь ідіоткою.
Інстинкт самозбереження, схоже, підказав Тамарі правильний вибір, бо вона розвернулася і, шкутильгаючи, пройшла кілька кроків. Але не мала й шансу, зрозуміло, що не мала. Була надто повільною, а солдати спустили з прив’язі собак, які помчали до Тамари, наче бурі кулі.
Ніна прикрила очі.
«Я хочу померти», — подумала вона, і цього разу серйозно.
10 Опалесценція — розсіяння світла каламутними розчинами з утворенням його різних відтінків.
— Ніно, ти жива? Прокидайся!
Хвиля тиші, а потім знову:
— Гей, Ніно?
Голос долітав до неї приглушено, здавався абсолютно неживим, як щось, почуте уві сні. Дівчині ввижалося, ніби вона погойдується на водах темного теплого озера, в яких вона почувалася пречудово — треба було тільки лежати, залишатися непорушною, наче колода, бо поряд таївся біль, готовий накинутися, щойно вона ворухнеться. Дівчина звідкись знала про це, хоча й не намагалася рухатися. «Я можу залишитися так назавжди», — подумала вона ліниво, колисаючись на межі сну.
— Ніно? Боже, та відгукнися хоча б…
Цього разу голос був настирливішим і здався їй важливим, тож вона ризикнула розплющити очі. Світло осліпило, картинка перед очима розмивалася в пульсуючому сяйві, але за мить воно потемніло до звичайного сяяння лампи під стелею, а тіні склалися в обличчя занепокоєної Тамари.
— Прошу, скажи мені щось.
Ніна дуже хотіла це зробити, але слова тікали, наче перелякані кролі, і, перш ніж вона зуміла впіймати котресь із них, знову занурилася в темряву.
Коли випірнула з неї вдруге, у приміщенні панував приємний напівморок, а Тамара сиділа на ліжку, читаючи «Ніч у бібліотеці», — книжку тримала в лівій руці, бо права висіла на черезплічнику[11]. Ніна ворухнула губами. Вони були склеєні, а горло — пересохле. Їй хотілося пити, і це була перша конкретна думка, яку зумів сформулювати її розум.
— Гей, — сказала вона — або принаймні намагалася сказати, бо насправді з її вуст зірвалося лише хрипіння. Але воно подіяло, бо Тамара підвела голову з-над книжки.
— Ти прокинулася! Хочеш попити?
Ніна намагалася кивнути — спочатку щось паскудно клюнуло її на рівні сонячного сплетення, але гострий біль одразу перетворився на слабку пульсацію, яку можна було витримати. Заохочена цим успіхом, дівчина ворухнула пальцями ніг і рук. Здавалося, що все діє, хоча вона й почувалася так, наче по ній проїхалася вантажівка.
Думка про вантажівку призвела до того, що Ніна надто різко всілася і застогнала. Цього разу біль був значно гіршим, і довелося перечекати хвилинку, перш ніж вона зуміла дихнути.
— Спокійно, — Тамара приставила їй до губ кухоль із холодною водою.
Ніна ковтнула.
— Що з хлопцями? — запитала вона. Коли вже зволожила горло, виявилося, що говорити вона може абсолютно нормально.
— Хуберт прокинувся десь годину тому, вигляд мав приблизно такий, як і ти. Говорять, що з ним, імовірно, усе буде добре, тільки повинен лежати — на той випадок, якщо в нього струс мозку. Ти також мусиш залишитися в ліжку. Голова болить?
— У мене все болить.
— Тобі недобре?
Ніна замислилася.
— Ні.
— То, мабуть, усе нормально, — втішилася Тамара.
