Вона зрозуміла раптом, що Лис мав фальшиве не лише прізвище: Даніель — це ж єврейське ім’я, і малоймовірно, щоби жінка з малого села назвала так свого сина. Тепер це вже не мало великого значення, але ще нещодавно християни отримували тільки порядні християнські імена, такі як Ян, Юзеф, Шимон або Антоній. Чому Лис вирішив змінити своє? І чому саме на єврейське, якщо євреї у цій новій, кращій Польщі не почувалися надто добре[13]?
Усі ці питання ані на крок не наближали Ніну до розв’язання найважливішої проблеми — чи можна довіряти поручнику. Але вона не мала часу міркувати над цим довше, бо тільки-но встигла допити чай, як до комірчини увійшли двоє молодих солдатів.
— Ми повинні взяти на допит коди 77WR і 18MAR, — заявив вищий з них.
Ніна, власне, мала сподіватися на подібне, бо отримала ж від Лиса чергову підказку. Але з якоїсь причини здавалося, що їй нічого не загрожуватиме, доки залишатиметься у шпиталі. Дівчина вже призвичаїлася до цієї думки, уже встигла повірити: принаймні на кілька днів вона в безпеці.
Тепер кинула на Ласку розпачливий погляд.
— Я не можу йти на допит, я хвора!
Санітарка заспокійливо посміхнулася.
— Мені здається, ти маєш геть непоганий вигляд. Мабуть, зможеш пройти кільканадцять кроків, а потім повернутися.
— Я погано почуваюся.
Ласка обійняла Ніну, намагаючись не придавити її вкриті синцями плечі.
— Я знаю, що ти боїшся. Але що швидше ти це пройдеш, то раніше повернешся додому, а ти ж цього хочеш, правильно?
«Ви не розумієте, — подумала Ніна. — Я справді можу отримати червону картку, інакше Лис би мені не допомагав».
— Збирайся, дівчино, — сказав один із солдатів. — А той інший — де він?
— 18MAR нікуди не піде, — у голосі Ласки зазвучала рішучість. — У хлопця струс мозку, він має лежати в ліжку.
«Щасливчик», — зітхнула Ніна подумки, а тоді заявила:
— Піду з вами, але спершу маю перевдягтися.
Один із молодих солдатів кивнув, а потім зробив рух, наче хотів піти за дівчиною.
— Сама, — промовила вона з натиском, а хлопець не став протестувати. Може, навіть вони мали почуття сором’язливості.
У палаті Ніна зняла нічну сорочку й одягнулася: це було непросто, раз у раз вона стогнала від болю. Потім, не поспішаючи, витягнула з-під подушки лист від Лиса.
«Замок із піску, стара червона жаба, капелюх з пером і гітара, — повторювала вона подумки, йдучи із солдатами. — Зумію».
Вони привели її до тієї самої кімнати, де вона побувала востаннє, — там її чекала сивоволоса жінка. Ніна всілася у крісло й дозволила надягти на голову металевий чепець. Коли лікарка-не-лікарка щось робила біля обладнання, яке досліджувало мозкові хвилі, дівчина спробувала вгадати її прізвище. Яка тварина мала біле хутро? Або пір’я? Але не могла надумати нікого, крім ірбіса та полярного ведмедя, і сумнівалася, щоб цю жінку так назвали.
— Ти ж пам’ятаєш правила, правда? — запитала сивоволоса. — Я показую тобі дві картинки, а ти швидко обираєш одну.
— Я пам’ятаю.
— Чудово, тоді — починаємо.
Нічний Метелик, подумала Ніна. Вона — Метелик. Більшість цих комах, правда, були радше сірими, аніж білими, але щось у цій жінці нагадувало саме нічного метелика: може, м’якість рухів, може, щось в очах, що змушувало непокоїтися і викликало думку про темряву.
На екрані з’явилися дві картинки, і тест розпочався.
Цього разу було важче, бо світлини незрозумілим чином викликали неспокій. Ніби зображували звичайні речі, тварин чи пейзажі, але на їхньому тлі було приховано щось страшне, що Ніна не могла ідентифікувати, бо Метелик (якщо вже вона була Метеликом) постійно її підганяла.
— Швидше, ти мала не замислюватися.
— Старий!
— Який інструмент?
— Гітара!
«Добре, — подумки промовила Ніна до Лиса. — Я тобі довіряю. Сподіваюся, ти мене не обманюєш».
Коли встала з крісла, в очах Метелика була задума і наче якась недовіра.
— Це все? — запитала дівчина.
— Якщо ти про тест, то так, — відповіла жінка з легкою посмішкою. — А тепер поговорімо про твою втечу.
— Ох… — Ніна нервово сковтнула слину. — Що з нами буде?
— Оце питання, еге ж? — жінка зволікала з відповіддю, але нарешті зітхнула й трохи скривилася. — Що ж, щодо вас не буде вжито жодних заходів, якщо ти цього боїшся. Залишитеся в шпиталі, доки не відновите сили, а потім повернетеся працювати з тими самими правами й обов’язками, які має тут кожна дитина. Мій начальник вирішив, що той нещасний випадок стане для вас достатньою наукою.
— Дякую! — Ніна полегшено зітхнула й поклала долоню на ручку, але її затримав голос Метелика.
— Не так швидко. Зі зрозумілих причин ми не можемо ризикувати тим, що така ситуація повториться, ти ж це розумієш, правильно? А один із вас, код 23GD…
— Його звуть Яцек.
— …залишиться в шпиталі довше, тому ми можемо вважати його, наприклад, заручником. Якщо хтось знову спробує втекти, двадцять третій розплатиться. Ти зрозуміла?
— Так.
— Чудово, тоді можеш іти.
Коли вона повернулася до палати, Тамара вже не спала. Ширму було відсунуто, а ліжко за нею — порожнє і заслане.
— Що трапилося? — прошепотіла Ніна, хоча все чудово зрозуміла.
— Каська померла. Її забрали десь хвилин десять тому.
