Дівчина знайшла потрібне приміщення і вирішила проблеми, намагаючись контролювати найменший рух, оскільки будь-якої миті її тіло могло відгукнутися різким болем. Скінчивши, вона підняла нічну сорочку й оглянула у дзеркалі ноги, живіт і грудну клітину. На перший погляд, справи здавалися кепськими: тіло було в синцях, місцями кольору брудної зелені, а місцями — фіолетовими, майже чорними. Ніна поспішно опустила сорочку, помила руки й почовгала в палату. По дорозі їй вдалося знайти кімнату, де лежали хлопці. Хуберт, який спав, мав вигляд цілком непоганий, проте, побачивши непритомного Яцека — під крапельницею, з перев’язаною головою, — Ніна відчула, як стискається серце. Вона подумала про його матір, яка десь там, у Ґданську, помирала зараз від занепокоєння, не знаючи, що з її дитиною. Може, якось вдасться передати їй звістку? Але навіть коли так — що далі? Яцекова мама не зможе сюди приїхати, ВОНИ точно цього не дозволять.
Ніна обережно, навшпиньках, відступила. Тамара й далі спала, а в палаті панувала тиша, яку порушував лише шерхіт дощу, що стукотів у шибку. Ніна спробувала витягнути детектив з-під щоки подруги, але та щось пробурмотіла крізь сон і обійняла книжку рукою. Ніна відступила й зосередила увагу на фігурі, яка лежала за ширмою: такій тихій і непорушній, що здавалася майже… мертвою? Ніна підійшла ближче (серце мало не вискакувало з грудей) і якийсь час прислухалася — нарешті вона почула звук дихання, легкого, наче порух літнього вітерцю.
Вона різко підстрибнула, коли за її спиною відчинилися двері.
— Ти не повинна вставати, — лагідно сказала Ласка. — Повертайся до ліжка.
— Що буде з цією дівчиною? — Ніна проігнорувала прохання.
Санітарка помовчала.
— Вона в дуже важкому стані, — промовила за мить.
— То вона помре?
Ласка кивнула.
— Доктор Ведмідь стверджує, що вона, найімовірніше, не переживе сьогоднішньої ночі. Це велике нещастя, Ніно, але…
— А що потім?
— Потім? Не розумію.
— Коли вона помре. Що ви зробите з її тілом?
— Покладемо її у морзі, в підвалі, а пізніше повернемо рідним.
— Вигадавши при цьому відповідну історію, чому їхня дочка померла, так?
Ласка стиснула губи, уже трохи роздратовано.
— Ніно, справді. Це не…
— …залежить від вас, я знаю, — вона не повинна говорити таким тоном, до того ж із єдиною людиною, яка була до неї милою.
Дівчина зітхнула, намагаючись опанувати страх і розчарування.
— Вибачте. Я знаю, що це не ваша вина.
Санітарка зітхнула.
— Якщо ти вже встала й не хочеш знову лягати, ходімо. Порозмовляємо, нікому не заважаючи.
Ласка привела Ніну в крихітну затишну комірчину з маленьким столиком, двома старими стільцями й гасницею, на якій у чайнику кипіла вода. Також тут стояли засклена шафка для ліків і ще одна, менша, в якій за склом висіли найрізноманітніші за розміром ключі.
— Вип’єш чаю? — запитала санітарка.
— Так, охоче.
— З молоком і цукром?
Ніна кивнула й уже за хвилину сиділа з кухлем у руці, над яким здіймалася пара. Чай був солодкий, із великою кількістю молока — такий, як треба. Дівчина напилася, відставила кухоль на столик. Чи може Ласка виявитися союзником? А чому б ні, вона ж була милою і — що важливіше — не намагалася, здається, ошукати. Однак санітарка й сама визнавала, що мало що може, її влада не поширювалася далі палати із хворими. Щодо Лиса — інша річ: він, схоже, мав різні… можливості.
Ніна випила ще чаю, а потім кахикнула.
— Я хочу вас про дещо запитати…
— Так? — Ласка заохочувально посміхнулася.
— Ви знаєте поручника Лиса?
— Авжеж, — Ніна заприсяглася б, що жінка трохи зарум’янилася і затріпотіла віями. — Симпатичний чоловік.
Дівчина розсудливо вирішила не занурюватися в дискусію щодо цього питання.
— А чому ти про нього питаєш? — санітарка поставила на столик коробку з масляними тістечками.
— Це дивно, але він схожий на дядька Альберта, кузена мого діда. Я вуйка ніколи не бачила, знаю його лише з фото, бо з тією частиною родини ми втратили контакт іще до війни. Тому я оце й думала…
— Чи не може він виявитися твоїм родичем?
— Далеким родичем, — про всяк випадок уточнила Ніна. — Але мій тато зрадів би, якби виявилося, що хтось із боку дядька пережив війну. Не знаєте, як звуть поручника Лиса по-справжньому? Хоча це ж, напевне, таємниця, так?
Ласка відкусила від тістечка.
— Ми тут не знаємо справжніх прізвищ одне одного, тож навіть якби я хотіла відповісти тобі, то не змогла б. Такі правила. А поручник, з того, що я знаю, не має родини, виховувався в сирітських будинках, а одразу після війни вступив до СПМ[12]. Він дуже лояльний, відданий справі комуніст.
«Авжеж, — подумала Ніна. — Як інакше?». Що їй давала ця інформація? Було очевидно, що Лис ріс у сирітських будинках — адже він втратив усю родину. Цікаво, чи опікуни знали його історію? Знали, що його брат убив батьків сокирою? Навіть якщо й ні, то життя поручника не було легким. Але Ніна якось не могла викликати в собі співчуття.
