— Добре, тож спершу короткий вступ. Янголи, як ви знаєте, змінюють нашу реальність. Не всюди… Але в Польщі є шістнадцять зон, якими крилаті фактично заволоділи.
— Сімнадцять, — нагадала Тамара. — Якщо додати нульову зону.
— Нульова — це особливий випадок, там янголів давно вже немає. А в інших зонах вони є. Тож ми маємо шістнадцять місць, де діє магія, з’являються чародійні створіння, потвори й, звичайно, Бестії, які йдуть за янголами. Добра новина така, що ці зони не збільшуються, а нам досі вдається утримувати інформацію про їхнє існування в таємниці — на щастя, це містечка й села далеко від великих міст.
— Як Маркоти, — сказала Ніна, а Лис кивнув.
— Як Маркоти. Погана новина — ми практично не контролюємо ті зони. Ми не знаємо, що там відбувається, а новини, які ми отримуємо, дуже тривожні. Досі всі спроби інтервенції закінчувалися фіаско. Як дорослі, ми не маємо магічних здібностей, до того ж уся ця магія для багатьох із нас, особливо тих, хто застарий, є… малозрозумілою. І трапляються випадки, коли ми її навіть не можемо помітити, бачимо лише результати, а не безпосередню причину.
— Як із духами, — озвався Хуберт.
— Правильно.
— Тому ви дійшли думки скористатися дітьми, — втрутилася Тамара.
— Я дійшов такої думки, — визнав Лис. — Тому почасти почуваюся відповідальним за проект, який назвали «Червоний капелюшок».
— Трохи нехороша назва, вам не здається? — буркнула Ніна.
— Не я її вигадав. Проблема в тому, що проект було визнано цікавим і водночас надто непевним і небезпечним, тож офіційного дозволу в нас немає.
— А неофіційний? — зацікавилася Ніна.
— Скільки завгодно. Річ у тому, що ми отримуємо гроші й часткову підтримку, але, якщо певного дня наробимо дурні, уряд Народної Польщі вдаватиме, що ніколи про нас не чув. І нас, зрозуміло, офіційно не існує.
— Майже як таємна організація, — у Хубертових очах розгорялися іскри.
Ніна проти власної волі також відчула певне піднесення і запитала:
— Ви зустрічаєтеся в якомусь таємному місці? У підвалах, куди спускаєтеся в чорних плащах із каптурами, освітлюючи собі шлях смолоскипами?
— Найчастіше ми зустрічаємося на віллі в Мокотові, — спокійно озвався Лис. — А тобі треба переглянути критерії, за якими ти обираєш книжки. І, мабуть, немає потреби говорити, що дуже нерозумно з вашого боку комусь розповідати про цю розмову, еге ж?
— Немає потреби нас лякати, — Тамара здавалася ображеною. — Ми нікому не скажемо.
— Я просто ще раз переконався, — Лис запалив цигарку.
— Ми не станемо нікого кривдити, — застерегла Ніна, намагаючись мислити розсудливо, що було важко, бо перед очима поставав Лис у каптурі й зі смолоскипом у руці. Хоч як дивно, цей образ не був надто абсурдним. Поручник якимось дивом мав природний вигляд за будь-яких обставин. Наприклад, зараз, коли сидів за одним столом із підлітками, у ньому не було нічого військового. У звичайному чорному светрі він СПРАВДІ міг здатися змореним молодим дядьком, який не дуже охоче вибрався у поїздку з чотирма веселими племінниками й племінницями (зрозуміло, джип, якого було припарковано перед рестораном, трохи псував цю картинку). «З Лиса вийшов би непоганий шпигун», — подумала Ніна, а потім повернулася до важливішої проблеми.
— Ані янголів, ані людей. Ми нікому не заподіємо кривди.
— Цього від вас ніхто не вимагатиме. Окрім того, — у Лисових очах блиснули веселі вогники, — я не думаю, що ви в цьому надто вправні.
— Ну, ага, — Ніна кахикнула, геть не розуміючи, чи вважати це за комплімент. — Але як ви собі це уявляєте? Тамара буде у Варшаві, Яцек — у Гданську, я — у Вроцлаві, а Хуберт — бозна-де… Яким дивом ми зможемо працювати на вас?
— Спокійно, ми за вами пошлемо, коли виникне така потреба.
— Це означає, ми будемо наче приспані агенти? Боже! — Тамарині очі дивно блищали.
Навіть Яцек, який уперто мовчав і випромінював нехіть, здавався зацікавленим. А Ніна не знала, що про це все думати. Слова Лиса звучали підозріло гарно, а дівчина й далі не надто довіряла поручнику. Проте чому це не має бути правдою? Наразі все, про що вона знала, начебто мовило «за». Ще й найважливіший аргумент — тепер уже ніхто з них не може відступити.
«Що ж, — подумала вона. — Якщо я зараз припустилася найбільшої помилки в своєму житті, перейматимуся цим пізніше».
— Їжте, на вас чекає далека дорога, — підігнав Лис. — Тамара та Яцек пересядуть у Варшаві в іншу машину, що відвезе їх додому. Ніна й Хуберт поїдуть зі мною до Вроцлава.
Як і пообіцяв поручник, у Варшаві на Тамару та Яцека очікувала чорна машина, а в ній — чоловік, трохи старший за Лиса, але дивовижно схожий за типажем: звичайнісінько вдягнений і наче непомітний на загальному тлі.
— Бережіться, — Ніна обійняла спершу Тамару, а потім Яцека. — Сподіваюся, що скоро побачимося.
Вона одразу прикусила язика, бо усвідомила, що «побачення» станеться через роботу для Лиса, а це може означати чимало різного.
Наприклад, пригоду, на що й розраховувала Тамара.
