Ніна у відповідь розповіла власну, лише трохи прикрашену історію. Хуберт — вона зауважила із певною приємністю — був надто вражений. Здається, жалкував, що сам не мав змоги виказати відвагу. Загорнута в ковдру, Ніна уявила світловолосого худого хлопця, який проводить цілу ніч у поганенькому пальті. Може, то й на краще, що це вона пішла до костьолу.
Потім дівчина подумала про дитячий будинок, куди Лис збирався відіслати Хуберта.
До паралельного класу в її школі ходило двоє сиріт, сестри Вільчаж, — обидві носили якісь дивакуваті речі з подарунків, завеликі мішкуваті светри й сукні. Про їхнє життя в сиротинці розповідали чимало неприємних речей. Що сестри-монашки любили бити вихованців лінійкою, а за більші провини зачиняли в темній комірці, де треба було молитися і прохати в Бога вибачення. Що рекордсмен провів у тій комірці понад двадцять годин і сестри випустили його, тільки коли він обмочив штани, і за це, зрештою, отримав додаткове покарання. Що під час їжі не можна говорити й завжди треба з’їдати з тарілки все до останньої крихти, навіть якщо комусь від погляду на ту їжу ставало недобре — бо «як можна не доїдати, коли в Африці діти голодують».
Вільчажки, зрозуміло, могли й вигадувати, але Ніна колись особисто бачила синяки на спині Ельвіри, а завжди похмуре обличчя Марти промовисто це підтверджувало.
Чи Ніна і справді хотіла, щоби Хуберт опинився в подібному місці?
— Слухай, — почала вона непевно. — Ти… ну, знаєш, розмовляв із Лисом? Про те, що ми маємо на нього працювати?
— Так, і що?
— І досі не хочеш погодитися?
Хуберт зціпив зуби.
— Він комуніст. Ти погодилася б, якби не мусила?
— Власне, у тому й річ, що я мушу, і… — Ніна відчула огиду до самої себе, але заштовхнула її углиб свідомості. — Прошу, не залишай мене з ним саму! Знаю, що я поводжуся жахливо, але я й справді не впораюся без вас!
Вийшло це в неї настільки природно, що Ніна аж трохи злякалася.
Чи й справді вона так почувалася?
Авжеж, трохи так. Мабуть, навіть більше, ніж трохи.
Хуберт глянув здивовано.
— Тамара погодилася. І Яцек також.
— Справді?
— Ага. Дивно — після того, що Лис із ним робив. Але він думає, що спочатку погодиться на цю роботу, а потім дістане можливість для помсти. І взагалі — страшенно жалкує, що ми билися з привидами, а він увесь цей час лежав у ліжку.
Ніна поки що відклала проблему Яцека.
— Тут річ не в компанії, а в різних… уміннях. Ти придався б нам як четвертий.
— Але ж я навіть не маю вмінь Обраного.
У голосі Хуберта почулося легке розчарування, і Ніна вже знала, що хлопець погодиться. Йому не вистачало лише сильного аргументу, а вона могла цей аргумент надати, якщо все правильно розіграє.
— Але ж ти один із нас маєш магічні здібності, які вмієш контролювати. Якщо ми мусимо допомагати в різних справах, пов’язаних із янгольськими чарами, то ти будеш нам потрібний.
— Вважаєш?
Вона гаряче закивала.
— Я знаю, що прошу дуже багато. Це страшенно егоїстично з мого боку — вважати, що ти міг би заради нас пожертвувати собою. Ти не повинен цього робити. Вибач. Забудь, що я тобі казала, добре?
Ніна відвернулася і заховала обличчя в долонях. Не плакала, але була близька до цього — хоча не через ті причини, про які міг подумати Хуберт.
За хвилину вона відчула на плечі його худу руку. Хуберт обережно поплескав її, наче вона була зі скла.
— Я залишуся з вами, — сказав. — Я і сам мав про це подумати. Разом ми не дамо себе зламати!
Ніна почувалася гидко. Насправді дуже гидко — як ніколи в житті. Наче оце продала друга — бо приблизно це й сталося, еге ж? Що з того, що зробила це для його добра? Вона мусила дати Хубертові можливість вирішувати самому. Проблема в тому, що аргументи «погоджуйся, тобі потрібні добра їжа, одяг і школа» ніколи в житті не дійшли б до хлопця, — він відгукувався тільки на жертовність і страждання.
Сумління гризло дівчину так сильно, що вона навіть готова була від усього відмовитися, але раптом на дорозі помітила дивну групку, що наближалася. Це йшли Лис, Сова, Тамара та Яцек, і на ногах підлітків були калоші, схожі на ті, які носив Хуберт (Ніна хотіла запитати, де, хай їм грець, вони їх узяли, але майже одразу забула про це). Яцек ішов цілком жваво, хоча пов’язка на голові й надалі надавала йому жахливого вигляду.
Вони зупинилися неподалік машини.
— Це остання послуга, — сказала Сова. — Більше на мене не розраховуйте, товаришу.
— Не розраховую, — запевнив Лис.
— Сподіваюся, що ми ніколи більше не побачимося.
— Зроблю для цього все, що від мене залежить.
Жінка розвернулася і пішла, а трійця залізла у джип. Яцек зайняв місце спереду, Тамара — заднє сидіння поряд із Хубертом.
— Сова знає, що я не отримала червону картку? — запитала Ніна, коли Лис увімкнув двигун.
— Сам би я не зумів підробити документи.
— А вона… — Ніна завагалася, не в змозі дібрати правильні слова, — …одна з вас, ким би ви не були?
— Ні, вона тільки жінка, яка з певних причин була винна мені послугу. Знає не більше, ніж повинна знати.
— Ага, — буркнула Ніна, нічого не зрозумівши. — А куди ми тепер їдемо?
