Холод, черевики, Святвечір…
При світлі місяця вона почувалася вже досить впевнено, тож дозволила собі трохи видихнути й розслабити напружені м’язи. Майже одразу на неї навалилася втома. Не холод, не голод, які переважали кілька останніх годин, а втома. Нічого дивного, бо Ніна була на ногах уже майже двадцять чотири години.
«Я витримаю, — подумала вона оптимістично. — До світанку, мабуть, уже недовго».
Ця впевненість у собі й оптимізм мало її не вбили.
Був момент, одна мить, коли вони заплющила очі й занурилася у сон, у якому із батьками (заборонено!) їхала трамваєм (не можна!) у кіно (помилка, помилка, помилка!).
Одна мить, точно не довше.
Вона померла б, якби її не розбудив подих холодного повітря, що увірвався у вікно. Розплющила очі, побачила нахилене над нею обличчя привида: пласке, із круглим, наче в риби, ротом. Зуби були розташовані по колу, і це коло звужувалося й розширювалося, наче квітка, що раптом розквітає вбивчими білими шипами. Навіть очі привида не були насправді очима — лише двома тунелями, в глибині яких пульсував червоний мозок.
Клешні вже змикалися на її горлі.
Ніна кинулася назад і впала з олтаря у воду. Біль у сідницях і лікті повністю протверезів її.
«Біль, злі люди, холод, голод і мокрість. Я сирота, бачила, як моїх батьків клали в домовину, і так сильно тоді плакала, була осінь, дощ, на спині в мене лише лахміття. А моя мама так добре робила вареники…»
Привид відступив. Потроху, неохоче — але відступив.
Наступні десять хвилин Ніна провела без руху в крижаній воді. Навіть пальцем не ворухнула. Не думала про те, за який час може статися охолодження організму, не втішалася, що вона не повністю у воді, а просто сидить у ній, відкинувшись назад і спершись на лікті.
Думала про страви Святвечора з такою затятістю, якої не посоромився би справжній гурман.
Потім темрява в костьолі посіріла, а разом із нею посіріли привиди. Не розвіювалися, наче дим, їх не поглинула пекельна безодня, вони просто сіріли, поки нарешті повністю не розчинилися у світанку. В цьому не було нічого яскравого, жодного магічного розмаху, про який можна прочитати у книжках, але дівчина чомусь була впевнена, що це остаточна перемога й привиди зникли назавжди. Костел змінився, його пустка тепер мала трохи інший вигляд — наче в ньому ніколи не було нікого, окрім Ніни, яка полегшено прикрила очі.
18 Неф — витягнуте у довжину приміщення (або частина приміщення), відокремлене рядом колон чи стовпів.
Для певності дівчина почекала ще хвилинку, а потім підвелася. Забрала з олтаря пальто й ковдру — вони, на щастя, виявилися сухими — і накинула на плечі. Це не дуже допомогло, вона й надалі цокотіла зубами так сильно, що могла б відкусити собі язика.
Біля входу в церкву Ніна зустріла Лиса.
— Усе добре? — запитав той.
— Ні, — буркнула змерзла, змучена дівчина. Вона залізла на заднє сидіння джипу й скрутилася там під ковдрою. Машина рушила.
— Я не боявся, — гордо заявмв Лукаш. — Тут було чимало привидів, але я всю ніч проспав.
— Це чудово, — пробурмотіла Ніна.
— Я й не очікував, що їх буде так багато, — визнав Лис. — На щастя, на нас вони не звертали уваги.
«Авжеж, бо їх цікавила я», — похмуро подумала дівчина.
Вони зупинилися на лісовій дорозі. Поміж деревами в перших променях світанку виднівся будинок Інституту.
— Ніно, почекай тут. Лукаше, йди зі мною.
— Я намочу черевики, — комизився хлопець.
— Я тебе перенесу.
Залишившись сама, Ніна усвідомила, що мала б запротестувати або хоча б запитати, чому повинна чекати саме тут. Не було сили ані на одне, ані на інше. Мокрий одяг огидно прилип до шкіри, але вона, принаймні, вже не тремтіла: ковдра й тепло автівки трохи допомогли. Навіть вдалося заснути на кілька хвилин.
Її розбудив стук у скло.
— Гей, відчини!
Знадвору, у завеликих для нього калошах, стояв Хуберт. В одній руці тримав валізку Ніни, в другій — власний скромний рюкзак.
Дівчина відчинила, і хлопець усівся поряд із нею на заднє сидіння.
— Я приніс твої речі. Можеш перевдягтися.
— Дякую. Відвернешся?
— Авжеж.
Поки Ніна змінювала мокрий одяг на сухий (на жаль, брудний), Хуберт доповідав, що відбувалося вночі в Інституті. Розповідь була сповнена напруги й несподіваних поворотів сюжету, але цієї миті дівчина не могла її оцінити, тож тільки закарбовувала в пам’яті найважливіші факти.
Удруге привиди атакували близько опівночі — невдовзі після того, як Ніна й Лукаш виїхали з Лисом.
Після другої години їм вдалося вдертися до приміщень, і якийсь час ситуація здавалася доволі поганою, але потім привиди раптом відступили, наче знайшли деінде цікавіше заняття (бо дійсно знайшли, подумала Ніна).
А на світанку вони всі зникли.
