І тоді вчені вигадали новий експеримент. Зробили так, щоб картинки впливали на мозок піддослідних нижче від порогу усвідомленого сприйняття. Показ зображень тривав тисячну частку секунди — занадто швидко для усвідомленої зорової фіксації й тим паче занадто швидко для активізації кори головного мозку. І попри це, мигдалеподібне тіло збуджувалося. Це неймовірний факт, але він загалом цілком зрозумілий із погляду еволюції: зебрі, що помітила лева в траві, не варто гаяти час на роздуми про те, який лев страшний і небезпечний, їй потрібно якнайшвидше скочити на ноги та дременути геть.
Ось тільки історія не про це.
Учені на цьому не зупинилися. В Америці нещодавно організували дослідження, яке напружило мигдалеподібне тіло вже в самих експериментаторів. Цього разу перед учасниками досліду вивішували ряд облич із нейтральними виразами. Фотографії, як і раніше, зникали швидше, ніж очі на них фокусувалися, тобто піддослідні не розуміли, що саме вони бачать. А особливістю експерименту було те, що серед фотографій траплялися обличчя людей іншої раси.
І от що виявилося: у багатьох учасників мигдалеподібне тіло, яке відповідає за тривожність і агресію, активізувалося за показу фотографії представника іншої раси. Люди відчували дискомфорт і сплеск агресії просто через те, що впродовж тисячної частки секунди в них перед очима висіло обличчя іншого відтінку. Поки що дослідження не завершили, проте уявіть його наслідки. Чи погодиться пройти тестування на такому мигдаледетекторі політик, який запевняє, що він не расист? Або чи хотіли б ви самі дізнатися, як реагує на обличчя вашої дитини мигдалеподібне тіло виховательки в дитсадку? І взагалі — що з цим усім робити? Чи карати людину за поривання й імпульси, які її лобна кора тримає під контролем і про які вона, можливо, навіть не здогадується? В сенсі ви можете бути расистом, але так гарно вихованим, що навіть не підозрюватимете про це… Цікаво про все це подумати.
1 червня 2021 року депутати Верховної Ради надали чинності закону, який суттєво обмежує використання пластикових пакетів. У чому з ними проблема, відомо всім (ідеться зараз про пакети, а не про депутатів): пластик не гниє. Після того, як пластмаса стає сміттям, вона не розкладається впродовж століть, зате подрібнюється на мікроскопічні частинки, які потім забруднюють повітря, воду та ґрунт. Мікропластиком із повітря ми успішно наповнюємо власні легені, а з водою крихітні шматочки пластмаси опиняються в тілах риб та інших морських тварин. Чи це погано? Звісно, так. Чи заборона використання пакетів розв’язує проблему? Певною мірою. Є нюанси, та зараз не про них.
Що ж тоді не гаразд?
Річ у тім, як у суспільстві сприйняли цей закон. Наступного дня після набуття ним чинності фейсбук вибухнув вітальними постами. Десятки людей, від ютуб-блогерів до найзахланніших політиків, тішилися, що ми нарешті взялися за порятунок планети. І ось тут із торбинками починаються проблеми.
Сама фраза «врятувати планету» безглузда. Бо з нашою планетою все гаразд, і з пластиком чи без нього все з нею буде гаразд іще принаймні кілька мільярдів років. Вона не потребує порятунку. Чотири з половиною мільярди років тому молода Земля зіштовхнулася зі своєю сусідкою Тейєю, планетою завбільшки з Марс, яка оберталася на тій самій орбіті. Тейя вирвала чималий шматок земної кори, сама повністю зруйнувалася, пустивши уламки на формування Місяця, а Земля, попри все, продовжила обертатися довкола Сонця. Нічого з нею не трапилося, й уже за кількасот мільйонів років, чи то на поверхні, чи то в надрах древніх океанів, зародилося життя. Вдумайтеся: наша планета пережила зіткнення з брилою завбільшки з Марс. А тому казати, що ми її рятуємо, позбавляючи напродукованого нами ж пластику… ну, це дещо зарозуміло. Ми надто нікчемні, щоби щось заподіяти Землі, й маємо бути чесні самі з собою: ми рятуємо себе. Не тварин, не атмосферу, не моря чи океани, а себе. Тому що з нами чи без нас Земля й далі обертатиметься довкола Сонця.
Але й із цим не все гаразд. Річ-бо в тім, що гори пластику не так щоби сильно нам загрожують. Так, це сміття. І погано, коли його багато. Напевно, ви знаходили в мережі фотографії коралових рифів, засмічених пластмасовими відходами. Знімки вражають, однак вони дещо маніпулятивні. Причина в тому, що пластик, який б’ється об коралову колонію, нічим їй не шкодить. Зате їй шкодить підвищення кислотності води. Якщо світовий океан потепліє хоча б на два градуси, його кислотність зросте настільки, що корали не зможуть розмножуватися й загинуть. Усі й одразу. За кілька десятиліть корали зникнуть як вид, навіть якщо до того часу ми повністю очистимо океани від пластикових пляшок.