Наступне запитання: як побудувати сонячну станцію в космосі? І тут нас спіткає перше розчарування: за нинішньої вартості виведення вантажів на орбіту перспективи орбітальних електростанцій безнадійні. Економічно обґрунтовує це той самий Зубрін. Вага сонячних панелей і потрібного допоміжного устаткування для вироблення 1 кіловата електроенергії на орбіті становить приблизно 15 кг, тобто 1000-мегаватний пристрій (а це потужність типового ядерного енергоблока на Рівненській чи Хмельницькій АЕС) потягне на 15 тисяч тонн. Оці 15 тисяч тонн доведеться підіймати на геостаціонарну орбіту, а саме — на висоту 36 тисяч кілометрів над поверхнею Землі, оскільки з низької опорної орбіти сонячна станція не зможе ефективно передавати вироблену енергію. Вартість виведення 1 кілограма вантажу на геостаціонарну орбіту вчетверо перевищує вартість виведення на низьку опорну орбіту й на сьогодні становить близько 16 тисяч доларів. Інакше кажучи, саме доправлення обладнання, необхідного для будівництва 1000-мегаватної сонячної станції в космосі, коштуватиме 240 мільярдів доларів. Додайте до цього витрати на власне будівництво, страхування, обслуговування станції — й ось вам не менше як 300 мільярдів. А це на два порядки, тобто в сто разів, дорожче за будь-яку 1000-мегаватну електростанцію наземного базування: газову, атомну, сонячну чи вітрову. Відповідно, щоби функціонування сонячної станції в космосі стало вигідним, вартість виведення 1 кілограма вантажу на орбіту варто знизити щонайменше в 100 разів. Хай якими чудовими є ракети Ілона Маска, такий обвал цін украй малоймовірний. Не тільки в найближчому майбутньому, а й узагалі.
Отож проблема криється не так в орбітальних електростанціях. Вони чудові. Ефективні, екологічні, не потребують пального, доправляють енергію до будь-якої точки Землі. Й ми абсолютно точно спроможні їх побудувати. Проблема в тім, що вони виробляють товар, який простіше та дешевше генерувати за допомогою добре напрацьованих механізмів на Землі. Ми ніколи не вироблятимемо в космосі електрику для земних потреб. З однаковим успіхом ми могли б видобувати на Місяці щебінь для прокладання земних доріг.
Це одні з найзагадковіших об’єктів у космосі з гравітацією такою потужною, що навіть частинки, які рухаються зі швидкістю світла, зокрема й, власне, світло, не можуть її подолати. Концепцію запропонували ще у XVIII столітті англійський священик і натураліст Джон Мітчелл і французький математик П’єр-Симон Лаплас. Обоє міркували про другу космічну швидкість, а саме — мінімальну швидкість, яку треба надати об’єктові, щоб той вирвався за межі гравітаційного впливу астрономічного тіла. Для Землі ця швидкість становить 11,2 кілометра на секунду. Мітчелл і Лаплас припустили, що в космосі існують надмасивні зорі, друга космічна швидкість для яких перевищуватиме 300 тисяч кілометрів на секунду, тобто буде більшою за швидкість світла, а отже робитиме їх цілковито невидимими на небі. Згодом учені з’ясували, що світло — це електромагнітна хвиля, на якій тяжіння начебто не позначається, і про чорні діри на якийсь час забули.
А потім, на початку XX століття, з’явився Ейнштейн зі своєю загальною теорією відносності. Він пояснив, що гравітація — то ніяка не сила. Гравітація виникає через те, що масивні об’єкти викривляють простір довкола себе, відповідно небесні тіла рухаються в цьому викривленому просторі так, ніби на них діє сила з боку інших тіл. І тоді концепція чорних дір виринула знову. За загальною теорією відносності чорна діра є надмасивним астрофізичним тілом, яке викривляє простір довкола себе так, що ніщо, навіть електромагнітне випромінювання, не може вирватися назовні. Ба більше, безпосереднім висновком із математичного опису теорії відносності стало твердження про існування точкових об’єктів із нескінченною густиною. Першим це зрозумів видатний німецький фізик Карл Шварцшильд, хоча сам Ейнштейн аж до своєї смерті вважав концепт чорних дір дурницею, математичною аномалією, що абсолютно не пов’язана з реальністю.
Утім, Ейнштейн помилявся. Чорні діри існують. Попри складність їхнього виявлення, упродовж останніх тридцяти років астрономи зафіксували кілька десятків чорних дір зоряної маси, таких об’єктів лише в нашій галактиці загалом нарахували не менше як понад десять мільйонів. Учені також довели, що надмасивні чорні діри, маса яких у мільйони, а то й у мільярди разів перевищує масу Сонця, розташовані в центрі абсолютної більшості галактик Усесвіту. 2019-го вони навіть отримали зображення акреційного диска довкола такої діри в центрі надмасивної галактики Месьє 87 за 53 мільйони світлових років від Землі.