Відпивши джину, Левко нахилився до Семена.
— Тобі не здається дивним, що чувак, іще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці? — Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома та Ян.
— Мабуть, це через вертоліт, — знизав плечима росіянин. — Ти хіба не афішував би, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?
«Ага, — випнув нижню губу Левко, — якби вмів…»
У цей час Ґрем Келлі в оточенні хлопців і дівчат (переважно, звісно, дівчат) розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»[32] учив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. Мулат ніби ненароком узяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL[33] завбільшки з кредитну картку й водив ним під час розповіді перед очима слухачів.
— …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюся, позбавляючись тремтіння в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта й, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, говорить: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, я не встигну запустити двигун, а друга — чорт забирай, ми падаємо! — дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.
— Як довго ти навчався? — запитав хтось.
— Півроку, враховуючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я почав літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, та мати переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.
Левко пригадував, як ледь не захлинувся від ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки зблискували від захоплення. «Ну, звісно, — згодився хлопець, — перед нею просто ідеал: м’язистий, напахчений, прилизаний, із подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… — він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, — …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.
Те, що сталося потім, згадувати не хотілося.
— А я можу срати цементом, — голосно англійською відкарбував Левко.
— Що ти сказав? — посмішка не встигла зсунутися з обличчя Ґрема, та брова підозріло вигнулась.
— Згадав анекдот про Чака Норріса.
— ?
Сьома смикнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця).
— Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я на снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я на бетоні.
Народ розсміявся — принаймні розсміялися ті, хто стояли навкруг господаря вечірки, — зрозумівши, що це жарт.
Утім, м’язи на обличчі мулата напружилися.
Попри все, Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не виявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, проте того дня усе обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і залишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста й переселитися до студентської комірчини… коротше, Ґрем Келлі не витримав.
— Ти хто? — виплюнув він.
Побачивши грозову хмару над головою, Левко змовчав. Сатомі свердлила його осудливим поглядом.
— Це Лео, мій товариш з України, — замість нього відповів Ян. — Давно хотів вас позна…
— Слухай мене, Лео, — Ґрем випнув гладенько виголене підборіддя, — ти просто лузер із країни третього світу, що може похвалитися лише гострим язиком. А я американець із «Porsche» он там, попід вікнами, та ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку й продовжити срати своїм добірним українським цементом.
Запала мертвотна тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув» і, безперечно, не мав слушності, проте Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.
— Це брудно, чувак, — проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима та потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.
Сьома отямився першим.
— Нам тре’ провітритись, — і потягнув Левка на кухню. — Що з тобою?
Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, спричинена інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.
Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Привселюдно простягнувши українцеві руку, мулат усміхнувся.
— Вибач, бадді[34], я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я — фаталіст, вірю, що, коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюся не залишати за собою таких людей, — рука висіла в повітрі.
