Був вечір п’ятниці — «Wirströms» напханий під зав’язку, — й офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалося тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою поринули в суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару й час від часу мрійливо всміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгамуються, забрав у американця «iPad» і поліз в мережу, щоби передивитися фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці[39]; слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди.
У Яна Фідлера озвався мобільний.
— Алло, — відповів чех.
— Племіннику, я наполегливо рекомендую тобі повернутися додому, — пролунало в динаміку.
Ян жив із рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції та після виходу на пенсію залишився жити в Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину на півпідвальному поверсі свого будинку, трохи північніше від станції «Ропстен» на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялись теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався; йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього гроші за кімнату.
— Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… — чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, — …і зараз трохи зайнятий.
— Добре, Яне, не заважатиму тобі, — легко згодився дядько, — просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, тож іще одна пара рук зараз не була б зайвою.
— Що? — іскорки в очах аспіранта згасли.
— Що чув, племіннику: лопнула труба, якою гівно відводиться з будинку.
— І… а… а як моя комірчина?
Голос дядька Ніколаса ніби й не змінився, проте відчувалося, що того аж викручує від прихованої втіхи.
— Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не стане перебільшенням.
— Чорт, — простогнав Ян. — Зараз буду.
Він натиснув «Відбій» і подивився на друзів.
— Мушу бігти, у моєму підвалі прорвало каналізацію, і… — чех стиснув кулаки від безсилої люті, — …найближчими днями мене не чекайте.
— Давай, — махнув рукою Левко. — Ми потім надішлемо тобі стенограму розмови.
— Якщо дуже смердітиме, приїжджай ночувати до нас, — запропонував Сьома.
— Дякую! — потиснувши всім руки, Ян заквапився до виходу.
Росіянин і українець повернулися до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах — Мексика та Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши за планшетом, вони заходилися шукати, що можна побачити й що робити в цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом ковзаючи по відвідувачах «Wirströms Irish Pub».
На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі й побачив, що Ґрему надійшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час поринув у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, розташованих у джунглях на межі між Мексикою та Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко зведе голову й зауважить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, вгледівши, від кого смс, усміхнувся. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стискаючи смартфон у долоні, американець підвівся й рушив до виходу.
Семен глипнув на Левка.
— Куди це він?
— По телефону поговорити.
— А… Глянь, — Левко крутнув планшет до росіянина, — це Яшчілан[40]. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше як півсотні задниць і голів[41]. На Яшчілан водять тури по 7—10 осіб, туди треба на човні добиратися…
Сьома дивився на товариша й не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти про роман америкоса та японки. Як друг, мусив би. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримувався. Лео, певна річ, гніватиметься на Ґрема й затаїть образу на нього, Семена, за те, що не сказав про Сатомі раніше. У такому разі про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, бо через півроку вони розбіжаться хто куди й не факт, що коли-небудь побачаться.
Ґрем повернувся швидко.
— Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.
— Куди? — не бажаючи розставатись з iPad-ом, скорчив невдоволену міну українець.
— Маю справи.
— Які справи у п’ятницю ввечері? — звів брови Левко.
— То довга історія, вам буде нецікаво, — Ґрем підморгнув товаришам.
Семен похитав головою, туплячись кудись під стіл.
Забравши планшет, американець вийшов із бару.
— От і поговорили, — насупився Левко. — Як із ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратися не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.
Сьома мовчки цмулив пиво з бокала.
