— Ти припускаєшся тієї самої помилки, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?
— Ні.
— Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, — це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.
Українець не стримався й усміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а тому — якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Ґуннар лишався серйозним і якимось… наче переляканим.
— Розумієш, у чому вся штука, — продовжив старий, ніби й не зауваживши скепсису, — впродовж останніх ста років про історію Південної Америки до того часу, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Від 2000 року до н. е. цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чіму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару й інки[44] — всі вони в певні періоди досягали високого рівня розвитку. Та є одна проблема. Жодна із перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не здогадалися, що думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, що я їх назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису… Спільнота науковців намагається створити ілюзію, начебто нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних обрисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку XVI століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку була одна держава — імперія інків, найбільша держава тогочасного світу. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі та частково Аргентини. Все, що створили культури Моче, Чіму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Всі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, — це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори у свою чергу брали ці історії від інків. Ба більше: брати просто більше не було від кого, бо саме інки виявились останніми, кого іспанці зустріли на Новій Землі. Як ти думаєш, Лео, покази інків можна вважати правдивими?
— Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, — обережно мовив Левко, — та…
Ґуннар Іверс продовжував сипати порівняннями:
— Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш передусім? Правильно — починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, змінюєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки — це ті самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, в нашому контексті — інками, — чоловік зупинився та залпом допив пиво. — Ви ніколи не замислювалися, що вся сучасна історія — це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринув у забуття, навіть якщо був більш «просунутим» порівняно з агресорами. Завойовник, який підминав під себе інший народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, проте здебільшого — присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, та повторюю ще раз, — у голосі з’явилися нетерплячі нотки, — Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо зводили не інки. Інки були хріновими будівничими. Все, що вони вміли робити, — це воювати.
Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара та різко спитав:
— А ви хто?
Старий знітився, але відповів без заминки:
— Я художник. Я малюю картини.
Семенове питання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до розказаного шведом.
— Ґуннаре, думайте, що хочете, проте ваші докази непевні. Це лише припущення.
— Це не припущення.
— Це припущення, — стояв на своєму хлопець. — Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести слушність або ж хибність ваших суджень. Я певен, можливо знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні немає жодного об’єктивного доказу для обґрунтування, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.
Ґуннар увесь напружився.
— Власне, я наближаюся до того, заради чого почав цю розмову, бо йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ є, Лео. І він не один.
Левко стулив рота.
— Що за доказ? — поцікавився Семен.
— Паїтіті.
— Тобто? Міфічні руїни?
— Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, існування якої доводить, що половину з фортець, які нібито належали інкам, насправді будував значно древніший і більш розвинутий народ. Так само як Мачу-Пікчу — ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на фоні Паїтіті.
— Звідки ви знаєте?
— Я був на Паїтіті.
