Брили, з яких складено мури Саксайуамана, несхожі між собою, проте всі до останньої мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладкі, наче після оброблення на верстаті. Водночас камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, та обруби лишалися нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу — і це цілком очевидно — нагадувала недбало накидану купу каміння.
— У принципі, так, — згодився Левко.
— Це різні технології, — пояснив старий. — Ті, хто зводив Саксайуаман, у якийсь неймовірний спосіб обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, ніби з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу на таке не спромоглися. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так — просідати й утрамбовуватися під власною вагою.
— Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу, майже ніхто не чув про Саксайуаман, — зауважив Семен.
— Це типово для сучасного суспільства, в якому цінують зовнішній вияв, де ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню та красі довколишніх Анд. Погляньте на антураж, подивіться на гори довкола — ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто знаходилось у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, нависаючи над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким ще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині, — старий перевів подих. — Зіграло роль ще й те, що до початку ХХ століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрі двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили та господарювали у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті 2500 метрів ховається ціле місто.
— Справді? — і Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.
— Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу гарно прислужилася його популярності. Руїни 1911-го відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Відшукав цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку в Куско переповідають на кожному кроці, проте ніхто не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу, — старий змінився на лиці, яма, що привиділася Левку під час першої, тої непевної посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. — Насправді американець організував експедицію, метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.
Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда — лише довжелезний вступ до чогось більш важливого й таємничого.
— Ну що, вам цікаво?
— Цікаво… — мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.
— Тоді йдемо далі, — очі шведа збуджено зблискували. — Бінґхем одразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки прославився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, та чудово розумів, що з точки зору технології будівництва знайдене ним Мачу-Пікчу — не більше ніж бліда тінь Саксайуамана й багатьох інших руїн у Перу, — старий укотре поліз до течки. — У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’енко, і Пука-Пукара, і Тамбомачай[43].
Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були старішими й виглядали пошарпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій — ліворуч від Левка — фото Саксайуамана й інших твердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків. Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу й інших фортець, чиї стіни скидалися на безладне нагромадження каміння.
— Розумієте, про що я? — швед прискалив одне око.
Різниця у стилі будівництва здавалася очевидною.
— Розумію, — трохи сконфужено промовив Сьома. — Але що з того?
— Почекай, зараз побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в купі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводили пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, та можна з певністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо, а вже потім — їхні менш досконалі… — Ґуннар зробив паузу, — копії.
— Як це? — Левко забув про недопите пиво. — Древні розучилися будувати? Тупо втратили свої знання?
— Нічого вони не втратили, — похитав головою Ґуннар.
— Як тоді пояснити, що одна й та сама цивілізація будує такі технологічно відмінні споруди? Невже трапилося щось таке, від чого інки швидко деградували?
— Егей, Лео! — обірвав його старий. — А хто говорить про одну й ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?
— Не второпав…
