Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене биття луснуть очі. Коли він, лишивши за собою підперту променями ліхтарів лячну статую Пачакутека[75], домчав до авеню Сан-Мартін, перед очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулося на північний захід, за кілька сотень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка крутнувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін стояло практично порожнім. Хекаючи, Левко вгризався очами в темряву, що клубочилася між будинками, які підступали до дороги праворуч, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічної форми силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар. То міг бути тільки «додж». Автомобіль неквапно підіймався у напрямку Ель-Сол.
Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко перестав їх рахувати й побіг навздогін автомобілеві. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просувався з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Щоправда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартіна, спортивне купе піднялося до закінчення авеню Ель-Сол і зникло, затесавшись серед інших автомобілів.
До сріблястих іскор перед очима додалися темні кола, тож Левко заледве розрізняв, куди ступає. Проминувши автостанцію, хлопець нарешті загальмував. Він харчав, як поранений тюлень. Серце жило власним життям. Здавалося, воно гатить не в грудях, а десь за метр поза спиною, скидаючись, ніби викинута на берег рибина. Левко шурнув передпліччям по лиці, проте пульсуючі кола та срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Його нудило.
На мить він, вагаючись, застиг. Праворуч височів готель «Villa Urubamba». За ним ішло розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялася менша вулиця, Туллумайо (здається, вона мала назву саме Туллумайо: через мерехтіння в очах Левко не міг прочитати напис на табличці). Куди завернув рудий — ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Українець не знав, але чомусь подумав, що праворуч. Щось підказувало, що незнайомець не наближатиметься до залюдненого центру містечка.
Тримаючись рукою за стіни будинків, що підступали до дороги, Левко пішов угору по Туллумайо. Машини ніде не було. Діставшись до перетину Туллумайо з вулицею Ґарсільясо де ла Веґи, хлопець остаточно переконався, що слід загубив.
Левко прислухався. Туллумайо пролягала недалеко від центру, поруч із двома вокзалами та залізничною станцією «Wanchaq», одначе загалом була тихою вуличкою. Попри непізній час, на вулиці не було ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька мовчазних машин із погашеними фарами. Було тихо, темно й холодно.
Левко просунувся ще на сотню кроків на північ, і перед ним відкрилося неймовірне переплетення менших вуличок… у будь-яку з них міг протиснутися спортивний «додж».
Усе марно.
Хлопець безсило опустився на бруківку й уперся спиною в будівлю, у фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він просидів хвилин двадцять, перш ніж погамувалось тремтіння в руках, заспокоїлося серце та минула нудота. Потому, поблукавши завулками ще хвилин із десять — гонитва загнала його до незнайомої частини Куско, — Лео вийшов до Плаза-де-Армас, звідки, вирішивши не повертатися до клініки, вже знайомою дорогою поплівся до хостелу. Він був таким виснаженим, що на певний час навіть перестав дивуватися неймовірній зустрічі з рудим.
За півсотні кроків від «Samay Wasi Youth» організм не витримав і збунтувався. Левко впав на коліна й став блювати в стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.
Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння та, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.
На першому поверсі панувала півтемрява. Було порожньо. Це насторожувало, позаяк хостел мав би працювати цілодобово. Антикварний, схожий на опеньок торшер за стелажем із VHS-відеокасетами, та відблиски комп’ютерних моніторів із-під сходів — оце й усе, що освітлювало вітальню.
Українець навпомацки прокрадався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювалися кілька силуетів.
— Лео? — вигукнув один із них. Левко спершу відсахнувся (нерви аж бриніли) й лише тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і дехто з канадців. Калеб — серед них. Нейта — основного винуватця — не було.
— Так, це я.
Хтось клацнув перемикачем — спалахнуло горішнє світло. Хлопець прикрив обличчя рукою.
У нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як у молодого кабачка, відтінку.
— Як Едді? — виступила наперед Меґан.
Лео не відповів. Він ледве тримався на ногах, тож потребував часу, щоби зрозуміти зміст запитання. Американка помилково сприйняла мовчання та пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, й запхинькала.
