На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так, що було неможливо розрізнити риси обличчя. Її роздувало зсередини. Повіки наплили одна на одну, повністю «проковтнувши» вії. Семен відкрив аптечку та витягнув звідти заготовлений шприц. Зняв ковпачок із голки, випустив повітря, аж тут його руку перехопив Айк.
— Що ти будеш йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!
Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав його за передпліччя.
— Сьома, допомогти? — Лео і Ян стояли поруч, готові втрутитися та відтягти Айка.
Семен самими очима мовив «ні», а потому наблизив обличчя до американця й заговорив, спокійно та швидко карбуючи кожне слово:
— У твого друга ангіоневротичний набряк[71]. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк виник через алергічну реакцію на капсаіцин із газового балончика. Зазвичай під час набряку колір обличчя не змінюється, а твій друг, як бачиш, сірий, наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?
Айк послабив тиск на руку та проваленим голосом запитав:
— Чому?
— Тому що доза капсаіцину така велика, що набряк став розвиватись у гортані, спровокувавши блокаду дихальних шляхів. Твій товариш посірів, бо вже декілька хвилин не дихає. Враховуючи той час, протягом якого ви телющилися на нього, мов барани, та час, що ми з тобою марнуємо на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка, — Айк відпустив руку й перелякано зирнув на Едді. Сьома продовжив: — У шприці — гормон епінефрин, або адреналін, якщо тобі так зрозуміліше. Але… ти маєш рацію, я не лікар, тож не можу брати на себе відповідальність.
Американець збілів, наче його борошном обсипали.
— Це… це врятує його?
— Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання та півдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шанс довезти його до лікарні.
— Пішов ти на хер, Айку! — гаркнув Ленс. — Нехай коле! — схопивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. — Давай!
Семен усадив голку в квадрицепс[72] і витиснув у нього весь уміст шприца. Через секунду Едді бухикнув (очей не розплющував) і став харчати. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот і глотку.
Одразу потому на веранду вибіг Девід.
— Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є приватна клініка «Cusco Medical Assistance», — торохтів перуанець. — Це найближча. На нас чекають.
— Їдемо, — глухо скомандував Семен.
Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання пораненого бійцівського пса.
— Він задихається, — Меґан почала плакати. Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози.
— Не зважайте, — сказав Сьома. — Все буде добре. Понесли.
Хлопці схопили Едді та задріботіли вниз провулком до мінівена «Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, миттю завів машину. Слідом за Сьомою до автобуса впхнулися Айк, Левко, Ґрем і Ленс.
Знайти «Cusco Medical Assistance» виявилося непросто.
Сьома першим зауважив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSISTANCE», що промайнула у світлі фар ліворуч від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.
— Он вона, — росіянин смикнув Девіда за руку, — розвертайтесь, — а тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон. — Як Едді?
Ґрем, що сидів найближче, замість відповіді тільки насупився. Едді знову не дихав: на лице поверталася мертвотна сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, та його відсутність виявилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирав.
Щоби під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-Пас і розвернутись. Утямивши це, Семен удруге смикнув перуанця за руку.
— Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми понесемо його на руках.
Власник хостелу «Samay Wasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу до клініки, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувалося три постаті: одна висока в блідо-зеленому халаті — лікар — і дві нижчі в білих — медсестри.
Левко сидів найближче до виходу. Щойно мінівен став, хлопець розчахнув відсувні двері й визирнув, переконуючись, що дорога вільна від машин. Потому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а тоді, відчувши, як холодно у хлопця під пахвами, і розуміючи, що шанси повернути бідолаху до життя зменшуються щосекунди, засмикав тіло ривками, абияк — аби тільки швидше.
Українець випростався посеред проїжджої частини, втримуючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), й чекав, поки з «тойоти» виберуться інші хлопці.
— Чуваки, швидше! — не стримався Левко. — Він уже холодний.
