«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»
Між Левком і кучугурою спорядження було заледве три метри. Силует схилився, потім присів навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець із-під напівопущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається в їхніх речах.
«Це не справжнє. Не наяву. Це просто сон!»
Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? Якоїсь миті Левкові знову захотілося кричати, але він боявся поворухнутись і тим самим виказати себе. Боявся переконатися, що таємничий гість йому не приверзся.
Левко так і не розплющив очі повністю. Він просто не схотів. Що більше намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чортиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це вві сні, ніж зчинити тривогу та зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.
Склепивши повіки, хлопець із головою загорнувся у спальний мішок. Через хвилину він вирубився, поринувши у повноцінний сон.
…Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. Подивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було розгледіти. Не добереш навіть, чи є воно, те обличчя. Виждавши якийсь час, незнайомець підвівся та позадкував до лісу. Небавом він зник там, звідкіля прийшов.
Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дров під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував нічний кошмар. І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сновидіння. Почистивши зуби, він наважився запитати:
— Нічого дивного вночі не зауважили?
— Ти про що? — звела очі Сатомі.
— Мені здалося, хтось совався табором.
— Ти серйозно? — запитав Ян.
Сьома покинув шнурувати кросівок і завмер, дослухаючись.
— Не знаю, може, наснилося, — пробубнів Левко.
— Я вставав відлити о пів на четверту ранку, — випростався Семен.
— Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко.
— А ти злякався?
— Ледь не перефарбував штани в коричневе.
Сатомі розливала по чашках окріп. Левко пройшовся табором, не замислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть на тому місці, до якого наблизився силует із його сну. Хлопець присів навпочіпки й подумки відзначив, що його рюкзак лежить згори.
Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він розкрив наплічник: запасна пара взуття, зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, шорти, білизна, зарядний пристрій для телефона, пригодницький роман Уілбура Сміта «Крик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, противедмежий балончик, сокирка. Трохи безлад, та у пацанів так завжди. «Тобто в нормальних пацанів, — уточнив Левко. — Не в таких, як Ян чи Ґрем». Найважливіше, що все на місці.
Левко намірився відкласти наплічник, коли завмер, пригадавши дещо. У задній частині рюкзака була кишеня для паперів, де він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недоторканний запас грошей, дебетну картку «VISA» банку «Nordea», а також різноманітні папери, пов’язані з подорожжю: роздруківки з інтернету, карти, бронювання хостелу в Куско. Левко розстібнув блискавку й устромив руку у відділення для паперів. Перебрав уміст руками, не надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча…
Стоп!
Чогось не вистачало.
Хлопець витягнув футболки, книгу та згорток білизни, щоби краще бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України — все на місці, крім… льодяна брила сповзла стравоходом і бухнулась у шлунок… не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.
Не було карти.
«Чорт забирай, зникла мапа Ґуннара!»
Непокоїло не так зникнення аркуша (мапа не вирізнялася точністю й не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось таки справді виходив із джунглів, порпався у рюкзаках і поцупив малюнок, за яким вони намагаються знайти Паїтіті.
Але, бляха, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.
«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад, Сьомі, та просто не пам’ятаю?»
Семен зберігав ксерокопію, зроблену у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал, проте українець відчував, що мусить переконатися.
— Сьома, ти не… — голови піднялися на українця, й він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особливо про те, як вона зникла, поки він у всьому не розбереться. Левко на ходу переформулював питання: — У тебе є копія карти, правда?
— Якої карти? — перепитав росіянин.
Левко нашорошив вуха. У них не картографічна експедиція, щоби Сьома не розумів, про яку мапу йдеться.
— Карти, що її накреслив Ґуннар. Здається, я віддав її тобі в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі про човен.
Семен збентежився, й це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд запала ніякова мовчанка.
— Ну так… — пробубнів Сьома.
