Нижнє озеро також витягувалося на 400 метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо мало круглішу форму. На південному заході за озером розкинулася вільна від нетрищ галявина. В усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.
Хоча до сутінків лишалося три з половиною години, Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Із ночівлею нічого не вигадували. Просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком поралися коло речей, збагнувши, що доведеться викинути половину з поклажі, інакше їм не дійти до Паїтіті.
Левко перевірив GPS-навігатор — зв’язку, як і раніше, не було, — після чого озвався до Семена:
— Я хочу її пошукати.
Росіянин збагнув, що йдеться про дорогу.
— Ризикнеш піти сам?
— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.
Семена цілковито підкосило, просто знищило кількагодинне прорубування крізь сельву, тож йому було байдуже. Він махнув рукою.
— Роби, що хочеш, Лео.
— О’кей. До вечері повернуся, — захопивши пляшку води й мачете, українець звівся на ноги. М’язи гули, наче високовольтні лінії, та, попри це, він рішуче подався в бік джунглів.
— Ти куди? — змученим голосом озвалася Сатомі.
Хлопець розвернувся, дещо придумавши.
— Можна взяти фотоапарат?
Дівчина здивувалась, але відповіла:
— Бери, — й простягнула йому маленький рюкзак із Nikon’ом усередині.
Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, що вислів «валитися з ніг від утоми» може бути не метафоричним. Перед табором хлопець намагався підвестися й іти — хай не як людина, хоча б як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала й ставила його рачки. Хлопець приповз до вогнища на колінах.
Ян і Сьома метнулися до Левка, допомогли зіп’ястися на ноги й підтягнули до наметів. Ґрем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди вклали хлопця.
Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши одним духом майже півлітра.
— Пригальмуй, — попередив Сьома, — в нас закінчується вода, а озерну, зважаючи на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.
Потому Левко змолов тарілку каші, здобрену смужками бекону. Коли хлопець наївся, американець сів поруч і поклав йому на коліна GPS-навігатор.
— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.
Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фотографій і хрипко промовив:
— Як вам таке, чуваки?
Його очі шалено ятрилися.
На картці пам’яті було лише два знімки — одного й того самого місця — один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетенням буро-зелених крон, простягалася широка кам’яна дорога, сформована з чорних брил неправильної форми. Нерівна, більш нерівна, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, проте дорога, жодних сумнівів. Акуратна мозаїка каменів тягнулась у далеч і завертала, ховаючись у джунглях. Хай яка густа буяла довкола рослинність, дорогу було прокладено так добротно, що вона не заросла протягом віків. Дерева, кущі й трава випирали з боків, немов придавлені каменями, тягнулись угору та змикалися на висоті півтора-два метри над кладкою, формуючи подобу тунелю.
— Неймовірно, — затуливши рота долонею, прошепотіла Сатомі.
— Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, наче дві жарини, — Ґуннар не брехав.
Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся в пошуках вимощеного камінням тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію перенести табір до його початку, на що Левко відповів щирим хропінням. На той час споночіло, й ніхто не виявив особливого бажання перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.
А дарма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.
Гірше просто не буває.
