— Half empty bottle man[80], — це він про Ґрема. — Навігатор запрацює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова, — «Garmin GPSmap» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING TO A SATELLITE…», проте з’єднання не налагоджувалося. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Уінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О боги, не говоріть мені, що ми пролетіли півпланети, щоби відступити за крок від мети.
«Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але…» Він не поділяв Левкового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, й у таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти квадратних кілометрах простору. Зважаючи на те, що ні в кого з них немає засобів зв’язку із цивілізацією, такий розвиток подій був, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.
— Не сваріться, — втрутився він. — Не встигли відійти від Ріо-де-лас-П’єдрас, а вже згризаємось. Давайте так: вирушаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, що його описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракт і GPS-навігатор не ввімкнеться, ми повертаємося. Згода?
— Так, — відгукнувся Левко.
— О’кей, — знизала плечима японка.
— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер.
— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Уінкер-Лейк «Garmin» не ловитиме сигнал, — присікався Ґрем.
— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.
— Тоді я з вами.
Небо затягувала однорідна попеляста мла, що пропускала сонячні промені у вигляді розсіяного світла, проте перешкоджала доступу у верхні шари атмосфери парникового тепла. Мандрівники в буквальному сенсі стікали потом. Москіти, всідаючись на шию чи на тулуб під пахвами комусь із них, ризикували втопитися.
Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Ґрем, Сьома й Сатомі розстелили каремат і безсило попадали на нього. Перехід тривав лише дві години, та вони змучилися гірше за рабів на будівництві єгипетських пірамід.
І тільки Левко стояв на ногах, витягнувши губи та переможно зиркаючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Уінкер-Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіли від самої думки про рух — ще до того, як із мозку надходила команда про скорочення).
— Бачите? — хлопець переможно глянув на товаришів. — Елементарно.
— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Від задушливої спеки його шкіра стала блідою, а очі, навпаки, червоними.
Озеро простягалося метрів на чотириста й, судячи з кольору води, було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлена невисокими деревами.
Українець обернувся спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin», і ввімкнув пристрій.
«CONNECTING TO A SATELLITE…»
Усе працювало, проте зв’язку не було.
— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, — впершись руками в боки, Левко ступив до змучених друзів, що сиділи пліч-о-пліч на карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, й відсвяткувати.
— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.
Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі було рівномірно розподілено між хлопцями, тож Ґрем, який пам’ятав, що пакував коробку із шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час пересадки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, перебравши половину наплічника, мулат підняв знічений писок.
— Його нема…
— Де воно? — щиро здивувалась японка.
Ян зітхнув і сказав:
— Не бийте, це я його з’їв.
— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли?
— Учора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання коробка.
— Безсовісний, — насупилась Сатомі.
— Пробачте, я їсти хотів…
— Їсти хотів? — розходився американець. — Чого ж ти вівсянку не гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбі аж від Мальдонадо!
— Янкі, не наїжджай, це ж просто печиво.
— Ти уявляєш, чого варте одне печивко в такій дупі, де ми зараз?
— Ну чого ти від мене хочеш? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?
Сатомі розреготалась.
— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!
Левко, махнувши рукою, потюпав до замуленого берега озера. Продерся крізь високу траву, присів навпочіпки й зачерпнув рукою воду. Вона була тепла й масна, в ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло чимось прілим і цвіллю.
Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за нищення колективних запасів.
— Про що думаєш? — запитав Сьома.
Левко дивився на південний берег озера.
— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Уінкер-Лейк… А ти?
Росіянин смикнув плечима.
— Та ні про що…
Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.
До Лоуер-Уінкер-Лейк усі п’ятеро добредали, як поламані роботи чи як люди, що їм років із десять тому потрощили всі кістки, які потім зрослися неправильно.
