Слово «looser», що в перекладі означає невдаха, вважається у Канаді,та й в усьому англомовному світі, чи не найобразливішим. Це досить точно характеризує ставлення канадського суспільства до людей, які не можуть себе захистити й досягти успіху. Лузером там бути не можна. Якщо на тобі є тавро невдахи — ти пропав. Тебе не любитимуть дівчата, тебе навряд чи візьмуть на роботу, та й усі родичі та знайомі дивитимуться на тебе з погано прихованою зневагою й жалістю.
І я набралася мужності і поїхала зі своєю новою приятелькою Оленкою до Женьчиної школи — Оленка мала перекладати, бо вчитель українською не розмовляв. Почувши, в чому річ, красень педагог на хвильку замислився, потім почав переді мною вибачатися і раз у раз запитував:
— А чому ж ваш син нічого мені не сказав?
Пояснювати, що в Україні не заведено скаржитися вчителям на свого кривдника, що в нас така дитина одразу ж переходить у розряд «ябед» і ганьбу цю не змиєш до кінця школи, я не стала. До мене раптом дійшло, що в цій країні не було совка, де кожен третій був стукачем, де людину могли посадити і навіть розстріляти за анонімним доносом, де взірцем для всіх піонерів мав бути Павлік Морозов, котрий здав свого тата, а його за це уколошкали погані куркулі. Цей молодий доброзичливий чоловік, що працював на чудовій і престижній посаді вчителя (заробляючи десь 50 тисяч баксів на рік), просто не зрозумів би мене. Я подякувала вчителеві, попрощалася і пішла, а вже назавтра від Женьки всі відчепилися. Виявляється, його однокласникам пояснили, що коли вони битимуть цього хлопця, їх виключать зі школи, а їм цього зовсім не хотілося. Тут і дорослі, і малі звикли довіряти владі, бо ця влада їх насправді захищає і майже ніколи їм не бреше.
Єдиним позитивним результатом цієї сумної історії було те, що в мого Женьку закохалася дуже гарна дівчинка-мулатка. Мабуть, вона теж була «неправильна». Коли ми вже мали від'їжджати, ця смаглява дівчинка, яка майже
не спілкувалася з моїм хлопцем у школі, раптом підійшла до нього на перерві і подарувала плакат, на якому було намальовано майже всі Женьчині подвиги в едмонтонівській школі. Але найбільше мені сподобався один напис: «Юджіне, не думай, що в Канаді всі такі козли, як той, що тебе бив. Головне, що ти жодного разу йому не піддався! І нічого не казав учителям! Ти завжди перемагатимеш! І пам'ятай про мене».
Іван Соколовський, через якого я й потрапила до Канади, виявився дуже симпатичною й розумною людиною. Він намагався якомога більше показати й розповісти нам із Женькою, тому при найменшій нагоді садовив нас до свого величезного понтіака, розрахованого на нього, його дружину, двох синів та ще двох. собак (цих двох безпорідних цуциків Соколовські «всиновили», вибравши їх серед інших псів у собачому притулку, де тварин присипляють через місяць після того, як їх підібрали на вулиці і якщо ніхто не схотів забрати їх до себе додому), і віз нас у якесь старе українське поселення. Навколо Едмонтона їх повно. Там неодмінно мала бути старенька церковця з банею-цибулинкою, засипаний снігом цвинтар з кам'яними хрестами, на яких було вирізьблено українські імена й прізвища давно померлих «піонерів Канади», а десь на околиці височів старий вітряк чи стодола.
Спершу я захоплювалася й зацікавлено роздивлялася усі ті знаки присутності наших земляків на далекій канадській землі, а потім почала нудитися: ті покинуті села (старі повмирали, а молоді повтікали у великі міста) були подібні одне до одного, немов близнюки.
Щоправда, часом траплялося щось цікаве. Так, наприклад, на околиці одного села ми побачили пам'ятник грибам-опенькам. Виявляється, тут жили вихідці з карпатського села, яке звалося чи то Грибове, чи то Опеньки. Коли перші емігранти приїхали до Альберти, то так і назвали своє селище, а потім поставили цю ностальгійну скульптуру. І я позаздрила людям, які могли ставити такі пам'ятники, які їм заманеться. Замість сотень тисяч статуй Ілліча — в кашкеті і без кашкета, замість родін- матерей та шаблонних солдат-героев, вони зводили пам'ятник варенику, нахромленому на велетенську виделку. Або будували неймовірних розмірів писанку, що стала нині одним із символів присутності українців у Канаді.
