Ми прожили цілий тиждень у маленькому містечку Пентінктон на березі озера Оканаган, яке виявилося не лише велетенським, а й надзвичайно мальовничим і чистим-чистим. Як з'ясувалося, з ним пов'язані неймовірні легенди, перекази та побрехеньки, які збуджують уяву багатьох любителів таємничих історій. Так от, ми з подивом довідалися про те, що в цьому озері мешкає здоровезне чудисько, яке в народі називають Оґопоґо.
Це чудисько час від часу бачать не лише нервові й схильні до фантазування дамочки, а й дослідники підводного світу озера Оканаган. Щоправда, їм ще й досі не пощастило зробити жодного достатньо чіткого знімка хитрої тварюки, що має, за їхніми твердженнями, потужний тулуб, довжелезну шию й маленьку, схожу на зміїну, голову. У прадавніх переказах індіанців, котрі з давніх-давен мешкали на березі цього постльодовикового озера, до наших днів збереглися згадки про страшного дракона, котрому місцеві жителі мусили приносити в жертву впольованих тварин, аби чудисько не перевертало їхні каное й не пожирало їх самих…
На щастя, за весь час, відколи на березі озера почали мешкати блідолиці, Оґопоґо не з'їв жодного рибалку, котрий сидів на березі з вудочкою чи перепливав на човні на протилежний берег озера Оканаган. Але інтерес до озерного монстра постійно підігрівають, друкуючи чергові лякачки. Адже присутність Оґопоґо у водних глибинах дуже потрібна місцевим власникам готелів, сувенірних крамничок та екскурсійних бюро, котрі створили цілу «оґопоґівську» індустрію: це й значки із зображенням усміхненого змієголового чудиська, і кухлі з мордою монстра, і футболки, і сумочки,
і брелоки, й іграшки і ще купа усіляких дрібничок, які охоче купують довірливі туристи на згадку про відвідання цього загадкового місця. А на підтвердження того, що до існування Оканаганського чудиська місцева влада ставиться цілком серйозно, Торговельна палата міста Пентінктон, що лежить на крайньому півдні озера, встановила спеціальну премію тому, хто надасть незаперечні докази існування Оґопоґо у глибинах озера Оканаган. І премія ця зовсім не символічна — вона становить два мільйони доларів!
У той день, коли ми з Женькою прибули до Оканагану, над озером клубочився густий туман, і хоч скільки ми вдивлялися у водяну гладінь, зміїної голови на довгій лускатій шиї ми там не побачили. Не помітили ми чудиська й тоді, коли імла розвіялася й повітря над озером стало прозоре. Однак нам таки довелося пережити кілька неприємних хвилин, коли ми стояли на вершечку гори поблизу Оканагану.
Я відірвала погляд від казкового краєвиду, і серце в мене закалатало як скажене: до нас зовсім близько підійшла якась тварина, що нагадувала велетенську кицьку. Я не знала, що робити. Тікати? Хижак дожене нас за один стрибок. Але ось так стояти й чекати, поки звірюка накинеться на нас, зовсім не хотілося. Я почала потроху посуватися вперед, сподіваючись, що першою кицька-велетень, можливо, схоче з'їсти мене, а син встигне втекти. Женька напружився і, навпаки, спробував затулити собою мене. А звірюка стояла, пильно дивилася на нас, і я бачила, як здимаються під сіро-пісочною короткою шерстю її боки, як тріпочуть ніздрі й посмикується довгий товстий хвіст з чорною китичкою на кінці.
— Агов, де ви? — почули ми голос нашої знайомої, що привезла нас сюди й трохи затрималася внизу на дорозі біля машини.
Тварина, почувши людський голос, зробила гігантський стрибок і беззвучно, так, як і з'явилася, зникла за пагорбом серед густих заростей, що вкривали гірські схили. Коли ми розповіли про нашу пригоду, жінка, здавалося, злякалася більше за нас.
— Це була пума! — вигукнула вона. — Я чула, що останнім часом їх часто бачили на околицях озера, але не думала, що вони так знахабніли, що почнуть підходити до людей серед білого дня!
Ми з Женькою перезирнулися і, мабуть, одночасно згадали, як ще хвилину тому намагалися затулити одне одного від страшного хижака. На нервовому ґрунті на нас напав невтримний сміх, а наша зачудована приятелька ніяк не могла второпати, чим же могла так розсмішити зустріч з небезпечною звірюкою. А пояснювати їй ми нічого не стали — хай це залишиться нашою таємницею, бо ми й справді хоч на мить, але відчули біля себе подих смерті, і тепер треба було якось скинути з себе ці похмурі й страшні враження. А сміх — то найкращі ліки від переляку.
Мабуть, задля того, щоб відвідання околиць озера Оканаган не було затьмарене зустріччю з пумою, наші господарі вирішили повезти мене куштувати чудові місцеві вина. Для мене це
було відкриттям — виявилося, що віднедавна Канада і особливо провінція Британська Колумбія уславилася на цілий світ вишуканими винами. У долині, захищеній горами, утворюється мікроклімат, в якому дозрівають різні сорти винограду, з яких виробляють класичні сорти вина — білого, червоного й рожевого.
