До речі, ви пригадуєте жартівливу народну пісню «Із сиром пироги»? Колись її мало не щодня крутили по радіо. Там ідеться про те, як один хитрий юнак вирішив поєднати два задоволення — залицятися до дівчини й водночас попоїсти вареників із сиром. Щоправда, у тій пісні він називає вареники пирогами, певно під впливом поляків, так називали наші вареники на Західній Україні. Ну, чим закінчилася ця історія, ви, мабуть, пам'ятаєте. Коли на хлопця напали озброєні воріженьки, він вирішив віддати їм дівчину, аби тільки вони не позбавили його улюблених вареників. Поганець спокійнісінько запропонував нападникам: «Беріть собі дівчину, віддайте пироги!» Найприкрішим для боягузливого ненажери було те, що, як виявилося, то були мисливці, які просто жартували і зовсім не збиралися стріляти у парубка. А коли він так ганебно повівся зі своєю дівчиною, мисливці забрали собі і дівчину, й пироги-вареники! Історія, як бачите, повчальна й навіть драматична і свідчить про те, що не така це проста справа — вареники!
Взагалі, я помітила, що люди, котрі опинилися далеко від рідної землі, починають дуже серйозно ставитися до якихось суто національних ознак — чи то в їжі, чи в одязі, чи в предметах побуту. Не кажучи вже про мову й віру. Так от, з часом новим поколінням усе важче спілкуватися українською, англійська чи французька стае рідною, але на Різдво вся родина збирається за столом, на якому стоять традиційні дванадцять страв, а на Великдень жінки печуть паски, а діти цокаються крашанками. І чи не в кожному домі, де мешкають нащадки тих перших емігрантів, що прибули до Канади з далекої України, е вишиванки. Це своєрідний оберіг дому й родини. І готуючи борщ чи вареники або вишиваючи сорочку, господиня виконує певний обряд — так, як це робили всі жінки її роду і сто, і двісті, а може, й тисячу років тому. Власне, у глобалізованому світі, де все поставлено на потік, тільки такі острівці національних звичаїв ще вберігають людей від цілковитої уніфікації.
Одного разу до мене забігла у справах моя нова колега. їй треба було передати мені якісь матеріали, ми забалакалися й почали пити чай, а тоді я вирішила швиденько наліпити вареників і почастувати ними гостю. Мене спершу здивувало, що моя гостя дуже пильно придивлялася до того, як я, базікаючи з нею, ліплю вареники. Для мене то була така собі забавка. Раптом я страшенно затужила за домом, і хоча в холодильнику було повно всіляких напівфабрикатів, які за хвилину можна було розігріти в міхрохвильовці, мені схотілося зробити щось самій.
— Зажди, — раптом перепинила мої балачки гостя, — хіба вареники можна робити ось так просто?
— А як їх треба робити? — здивувалася я.
— Моя мама спершу довго готує тісто, потім ставить його на холод… потім…
— Слухай, я відкрию тобі секрет. Це найпростіший і найкращий припис з усіх, що я перепробувала. Потрібні тільки дві склянки борошна, склянка окропу, дрібка солі і ложка олії. Тісто виходить заварне, легке, і вареники твої будуть такі, що ти свого чоловіка й діточок від них і за вуха не відтягнеш.
Вражена жінка швиденько записала мій простий рецепт і пішла додому. Я бачила, що вона не дуже мені повірила, бо в її очах я прочитала сумнів, а то й недовіру. Але назавтра, коли ми зустрілися на роботі, моя колега просто не тямилася від захвату. Як виявилося, вся її родина допалася до вареників, і їй довелося робити все нові й нові порції. Щоправда, мені було трохи ніяково, що я розвіяла ореол таємниці, яка супроводжувала в її родині обряд ПРИГОТУВАННЯ ОСОБЛИВОЇ СТРАВИ. Але, напевно, всі міфи рано чи пізно розвіюються, і сувора проза життя все ставить на свої місця. В усякім разі, я була задоволена, що хоча б сім'я моєї нової колеги споживатиме не ту корисну й неймовірно прісну й несмачну їжу, якою вони харчувалися досі, а їстиме і в свято, і в будень геніальний винахід українського народу — вареники.
Взагалі, як мені пояснили мої нові друзі та знайомі, в Канаді немає якихось суто канадських страв. Хіба що величезна індичка, запечена до золотавої хрумтячої шкоринки, яку урочисто подають на стіл разом з неодмінним атрибутом — підливою-желе з журавлини. Але й цього гігантського птаха не можна назвати лише канадським кулінарним набутком — у сусідніх Сполучених Штатах на День Подяки з'їдають близько 45 мільйонів індиків! Цей обряд тотального поїдання індиків пов'язаний з давньою історією, коли 1621 року перші американські колоністи вирішили подякувати індіанцям племені вампаноаг, котрі допомогли їм прохарчуватися у першу люту зиму.
Переселенці запросили червоношкірих сусідів на спільне свято й частування після того, як зібрали багатий урожай і схотіли насолодитися плодами своїх рук і подякувати за це Богові. Цікаво, чи не тоді вперше індіанці скуштували вогняної води, що згодом і призвело до виродження цього гордого й відважного народу?.. Нині у США День Подяки відзначають кожного четвертого четверга листопада, а в Канаді, де зима настає раніше, це свято відбувається у першу неділю жовтня.
