драконами із золотою лускою, де звучить ніжна солодка музика й дівчата в гаптованих яскравими нитками кімоно танцюють на крихітній сцені, обвіваючи себе сандаловими віялами. І всі буденні турботи відступають кудись далеко- далеко, світ стає веселим і різнокольоровим, як скельця в калейдоскопі, і тільки від тебе залежить змінити той химерний візерунок, легко обернувши калейдоскоп так, аби скельця склалися у зовсім інший орнамент.
Під час різдвяних вакацій нас запросили до Британської Колумбії, відпочити на березі велетенського озера Оканаган. їхати туди треба було аж 17 годин, ми мали перетнути Скелясті гори й опинитися серед зовсім іншої природи й погоди. Якщо в цей час у провінції Альберта лютувала зима, то в Британській Колумбії, а особливо у затишній долині, на дні якої й лежить це дивовижне озеро завширшки лише у два кілометри й завдовжки у сто кілометрів, панувала чудова лагідна весна. В усякім разі, нам із Женькою так здалося, коли ми стояли на березі Оканагану, яке видавалося нам безкраїм морем. Ми ще не могли отямитися від казкової мандрівки на сріблистому автобусі, який у США і Канаді називають grey hound — гончак. І справді, він домчав нас до пункту призначення без усяких пригод, нам було зручно й цікаво, бо крізь великі вікна ми бачили такі неймовірні краєвиди Скелястих гір, що просто перехоплювало подих, і ми клацали й клацали щойно купленим фотоапаратом, аби увічнити замерзлий водоспад, що застиг білою кригою на стрімкій гірській стіні, або родину оленів, що спокійнісінько паслася на узбіччі, не зважаючи на машини й автобуси, що пролітали повз них.
Чому ми вирушили в дорогу не літаком, не потягом, а автобусом? Просто Канада така величезна й розвивалася вона так стрімко, що прокладати залізничну колію було нераціонально. Між будь-якими містами й містечками тут давно вже налагоджено повітряний зв'язок, а крім того, шосейні дороги тут такі досконалі, що мандрівка ними перетворюється не на боротьбу за існування, як на українських латаних- перелатаних шосейках, вкритих тріщинами, ямами й горбами, а на цікаву й приємну пригоду. Ясна річ, що в кожному автобусі-гончаку ви можете подивитися фільм, послухати музику, випити кави чи чаю. На зупинках вас почастують смачним обідом, і в ідеально чистому туалеті, що скоріше нагадує римську лазню, ви навіть зможете прийняти душ і почистити забруднений у дорозі одяг і взуття. Для канадців — це норма. Так само, як і біотуалети, які ви знайдете в найвіддаленіших від цивілізації куточках заповідника, яким є територія усіх Скелястих гір.
І, певно, саме через це до Канади рік у рік приїздить дедалі більше туристів. Особливо вподобали її японці, яких ми зустрічали й біля всесвітньо відомого лижного курорту Банф, куди, як кажуть, приїздить і сама англійська королева з родиною, аби відпочити від своїх королівських клопотів. У самому Банфі нам, на жаль, побувати не пощастило — просто не вистачило часу й грошей, але й те, що ми побачили під час нашої казкової подорожі, стало чи не найкращим спогадом про Канаду.
Графітно-чорні шпичаки гір, ніби вирізьблені гігантською сокирою, кришталево прозоре небо, яке змінює барву від яскраво-лазурової
до ніжно-блакитної, пухнасті легенькі хмаринки — здається, до них торкнувся пензликом геніальний художник і розфарбував у всі відтінки рожевого, помаранчевого, бузкового кольору, дикі качки, що підходять до вас під час зупинки автобуса й довірливо беруть частування просто з рук, і дерева, яких не торкалася й ніколи не торкнеться рука лісоруба. Бо все це — спільна оселя розумних і порядних громадян, які хочуть, щоб цей чудовий світ, в якому їм випало щастя жити, залишався незмінним.
І ось тепер, щойно я написала осанну мудрим канадцям, внутрішній голос застеріг мене від надмірного пафосу й ідеалізації цієї чудової країни та її громадян. Авжеж, кілька років тому на схилах гір, що оточують долину Оканаган, куди ми врешті доїхали, зловили недоумка-піромана, який навмисно підпалював ліс. Тоді згоріли тисячі й тисячі дерев і загинуло безліч тварин і птахів. І все це страшенно прикро, бо підтверджує істину, згідно з якою у світі не буває ідеальної гармонії і вічна діалектика буття повертає нас на грішну землю й тицяє під ніс зовсім не пасторальні картини. Але, слава Богу, ще бувають у житті миті, коли забуваєш по ті дуже правильні закони й дозволяєш собі піддатися ілюзіям щодо всесвітньої гармонії, любові й краси. Часом мені здається, що саме заради ось цих ілюзій люди вирушають світ за очі в пошуках земного раю. І, до речі, їм це дуже часто вдається.
