— Зажди, у нас же ввечері в готелі бенкет, — несміливо зауважила я, безнадійно дивлячись на гори недоїдених страв.
— Ну то й що? — здивувалася вона. — До вечора ми ще сто разів зголодніємо.
І ми замовили неймовірно смачну чорну каву й тістечка. Офіціант подивився на нас із повагою й знову про щось запитав німецькою.
— Ну все, мені це набридло, — обурилася приятелька і, дивлячись просто в очі нетямущому хлопцеві, дуже серйозно промовила:
— Гітлер — капут!
Найдивніше, що цього разу він усе зрозумів і заговорив з нами ламаною англійською.
Я досі не можу зрозуміти, чому це маленьке провінційне містечко так вразило мене. Чому раз у раз я згадую круту вулицю, що вела від нашого готелю до церкви. Саме там розташувалися головні споруди Хевіза: гімназія, біля якої стояв дивний пам'ятник, який ми відразу ж охрестили «головою професора Доуеля», згадавши моторошний фантастичний роман Олександра Беляева про сердешного вченого, якому відрізали голову та ще й тримали її під спеціальним ковпаком, під'єднавши безліч трубочок, які підживлювали інтелект геніального науковця. Ми з Лесею висунули версію, за якою ця голова належала колишньому директорові гімназії, що став жертвою неслухняних гімназистів. Отож тепер цей дивний витвір місцевого скульптора мав щодня й щогодини нагадувати хлопцям і дівчатам про їхній негідний вчинок і бути пересторогою проти можливих злочинів…
Ще дивнішою видалася нам бетонна скульптура досить огрядної німфи, що сиділа на стовпі, повернувшись своєю тиловою частиною до фасаду гімназії (уявляю, які бурхливі фантазії ця розкішна ціпа викликала у прищавих учнів пубертатного періоду). А от могутні перса спокусниці були спрямовані на церкву й будинок міської управи.
З усього було видно, що п'ятитисячна громада мешканців Хевіза досить терпима й не
відзначається надмірним пуританством. Можливо, світогляд хевізців сформувався під впливом безлічі курортників, що прибувають сюди з цілого світу? Адже чи не на кожному будинку містечка висить оголошення про те, що тут можна винайняти апартаменти, а господар такого міні-готелика має бути толерантним до своїх пожильців.
Окрім пам'ятника голові директора (?) та розпусної німфи мене найбільше вразило оздоблення місцевого храму. По всіх стінах, освітлених вузькими, мов бійниці старовинного замку, вікнами з вітражами, там розвішані великі квадратні кахлі із зображенням страстей Христових. Підозрюю, що виготовили їх на тому ж кустарному заводику, що й великі неоковирні кухлі, розмальовані дзвіночками, ромашками й маками. Але наївна віра майстра компенсувала недосконалість його малюнків.
Коли у напівтемряві цього провінційного храму я дивилася, як Христа прибивають величезними цвяхами до розп'яття, в мене перехоплювало подих і на очі наверталися сльози. У цьому крихітному курортному містечку люди залишилися самі собою і живуть за тими законами, що здаються їм чесними й справедливими. І вони зовсім не соромляться своєї провінційності і не хочуть уподібнюватися до решти глобалізованого й уніфікованого світу.
І, напевно, саме тому мене так тягне знову приїхати сюди й блукати навколо теплого озера, порослого екзотичними африканськими лотосами, купувати у маленьких крамничках саморобні сувеніри (не китайські!!!), слухати дивну угорську мову, не схожу на жодну іншу, і відчувати особливий спокій, який, можливо, випромінює це глибочезне озеро, що з'явилося у глибокому розламі Землі, щоб передати нам свою приховану силу.
— А чи не поїхати нам до Кестхея? — задумливо запитала моя подруга. — Знаєш, який там палац… з марципанів?
— Зажди, але ж ти казала, що там е розкішний палац графа, господи, як там його звуть? Дьйордь Феш-те-тич, — я ледве вимовила чудернацьке ім'я.
В Угорщині це одне з найважчих завдань — спробувати правильно повторити географічну назву чи ім'я якогось видатного діяча.
— Так-так! — заторохкотіла Леся. — Там і справді є чудовий палац з величезним парком. Уявляєш, сто одна кімната з розкішними колекціями порцеляни, зброї, картин і стародруків! Ми туди неодмінно забіжимо. Але я хочу, щоб ти скуштувала місцевих марципанів. Там, у марципановому музеї, зібрано такі експонати! Точна копія палацу Фештетичів, але марципанова! І кактуси марципанові такі, що їх не відрізниш від справжніх! І казкові дракони, принцеси й відьми, і герої з мультфільмів, і всілякі марципанові ведмедики-зайчики-білочки.
— До речі, якщо чесно, то я взагалі не знаю, що ж таке — марципани? Колись, у часи мого босоногого дитинства, продавалися рогалики з перемеленим арахісом, і вони називалися марципанами. Але як з тих булочок зробити палац чи кактус, не уявляю!
— Та ти що! Які там булочки-рогалики! Я не знала, що ти така відстала ціпа. Ні, гаразд, скоро все побачиш на власні очі, а головне — покуштуєш… — промовивши останні слова, Леся мрійливо замружилася.
