Ясна річ, що вже за півгодини ми блукали залами старовинного замку й роздивлялися предмети розкошів, портрети й грубезні фоліанти, що їх назбирали ясновельможні господарі цих благодатних земель. Треба сказати, що правили вони своїми маетностями мудро й далекоглядно. Саме граф Дьйордь Фештетич звелів обладнати навколо озера Хевіз зручні купальні, впорядкувати реліктові ліси, що оточують це диво природи, і, власне, перетворив це нікому доти невідоме селище на чудовий міжнародний курорт.
Що ж до Кестхея, то вдячні мешканці цього міста спорудили бронзовий пам'ятник графові Дьйордю. Він сидить на зручній лаві у самісінькому центрі Кестхея, і туристи охоче фотографуються, сівши поряд з угорським аристократом. А дехто навіть дозволяє собі обійняти пана Фештетича за плечі чи по-дружньому поплескати його по коліну.
У Кестхеї, де розмістилася резиденція старовинного шляхетського роду Фештетичів, працює університет, тут є музей озера Балатон, середньовічна церква, що належить ордену францисканців, та міська ратуша. Але головне — це атмосфера старовинного міста, де кожному — ни то місцевому мешканцю, чи туристу — зручно й затишно. Адже будинки й вулиці Кестхея, що за нашими українськими масштабами видається зовсім крихітним (21 тисяча жителів), спів- вимірні з людиною, вони не придушують і не пригнічують своїми розмірами й агресивними формами, як це відбувається у хаотично забудованих мегаполісах.
Озеро Балатон, головна водойма й предмет особливих гордощів кожного угорця, приваблює сюди мільйони туристів, особливо з Німеччини та Австрії. Адже до початку XX століття це була частина єдиної могутньої Австро- Угорської імперії, тож більшість угорців ще й досі добре володіють німецькою.
— Ходімо, я покажу тобі свій улюблений ставочок, — запропонувала моя енергійна подруга, і я слухняно, ледь переставляючи ноги після кількагодинної екскурсії по розкішних залах графського палацу, понуро посунула за нею.
І не пошкодувала, бо такої кількості золотавих, червоних, сріблистих рибин я не бачила з часів відпочинку на Червоному морі. Місцеві мешканці ставків і ставочків були настільки розпещені туристами, що брали хлібні крихти мало не з рук.
— Слухай, а може, попросимо у цієї золотої рибки виконати якесь найпотаємніше бажання? — запитала я у своєї супутниці.
— По-перше, ту рибку треба спершу впіймати, а у графському парку риболовля суворо заборонена. А по-друге, спробуй тут розберися, котра з них чарівна…
На всяк випадок ми все ж вкинули до ставочка кілька дрібних монеток-філерів (так звуться угорські копійки), подумки проказали
кожна свое бажання, попрощалися з усіма золотими, сріблястими й червоними рибками і вирушили до головної мети нашої подорожі — місця паломництва усіх любителів марципанів.
— Бачиш он той невеличкий будиночок, вкритий черепицею? Це і е музей марципанів! До речі, тут дуже гостинна тітонька-господиня. Спершу вона нам усе покаже, а потім ми підемо до її крамнички-кав'ярні і накупимо й наїмося такої смакоти, що ти врешті затямиш: марципани — найкращі солодощі в світі!
Виявилося, що традиційні марципани виготовляють із дрібно перемелених мигдальних горіхів та густого цукрового сиропу. Коли їх перемішують, утворюється м'яка маса, з якої можна ліпити що завгодно. Такий собі солодкий пластилін. Ось чому в марципановому музеї ми й справді побачили цілу колекцію солодких скульптур.
«А чом би й ні?» — подумала я. Коли по всьому світу влаштовують виставки крижаних, піщаних, шоколадних та Бог знає ще яких скульптур, то, звичайно, можна ліпити усі ті шедеври й з марципанів.
— Здається, якась невихована дитина відгризла динозаврові хвоста, — зауважила Леся, бо щойно перед нами з музейної зали вийшла група галасливих німецьких дітлахів.
У доісторичного чудиська, створеного місцевим майстром, і справді не вистачало половини хвоста, а ось до неймовірно натурального марципанового кактуса ніхто не наважився доторкнутися: він і справді був настільки схожий на справжню колючу рослину, що відбивав апетит у будь-якого ненажери.
— Ось бачиш, бізнес можна робити на будь- чому, — сказала моя супутниця. — В Єгипті кмітливі араби навчилися продавати навіть пісок, бо цього добра в пустелі найбільше. Вони його розфарбовують, насипають у пляшечки так, що виходять цілі піщані картини, і туристи охоче купують ці сувеніри на згадку. А ось мешканці Кестхея придумали собі такий солодкий бізнес.
