— Так, і з усього видно, що марципановий бізнес тут процвітає, - додала я після того, як ми вийшли з ошатного марципанового музею, тримаючи в руках чималі торбини з усілякими марципановими дивовижами, що продавалися у музейній цукерні. Усміхнена й приязна продавщиця (вона ж і екскурсовод по солодкому музею) ламаною російською пояснила нам, що до головних компонентів — марципанів, мигдальних горішків та цукрового сиропу вони додають різні прянощі та інші витребеньки: шоколад, родзинки, шматочки цукатів, посипають їх кольоровими хрумтячими прикрасами і, головне, роблять ті солодощі у формі кроликів, півників, ведмедиків, качечок та інших симпатичних пташок та звіряток, які охоче купують їхні численні клієнти.
— Так отож! — вдоволено підтвердила Леся, витираючи хусточкою замащені черговою цукеркою губи. — Все, я більше не можу! Треба зробити невеличку гастрономічну паузу, а то в мене відіб'ється охота від цих ласощів… Зі мною вже таке колись було… в Австрії. Я там просто об'їлася яблучним струдлем. Але нічого, згодом
це минулося. До речі, а чи не гайнути нам до Граца?
— А що, це якесь сусіднє село? — наївно запитала я.
— Та ти що, не знаєш, що Грац — славетне старовинне австрійське місто у передгір'ї Альп? Там ще Шварценеґґер народився.
— Ти що, жартуєш?
— А ти що, забула, що тепер в усі країни Євросоюзу можна їздити за єдиною шенгенською візою? Віза ж у тебе є?
-Є.
— До Граца поїхати хочеш?
— Хочу.
— Ну то завтра скупнемося вранці в нашому смердючо-цілющому озері і гайда. А струдлі в Австрії і справді неперевершені. Незабаром ти сама в цьому переконаєшся.
Ми їхали по широчезній швидкісній трасі на шаленій швидкості, на шибці нашого автомобіля виднілася наліпка — дозвіл користуватися цим самим автобаном, придбаний за кілька евро, але ми так і не зустріли жодного поліцейського, якому б треба було цей дозвіл показувати. Мені, як людині, що виросла в умовах постійних перевірок і підозр і призвичаєній до того, що треба весь час доводити, що ти нічого не порушив, порожній пропускний пункт між Угорщиною й Австрією, ввічливість автомобілістів, котрі не намагалися випередити одне одного, матюкаючи винуватця будь-якої затримки на дорозі, були незвичні і навіть трохи непокоїли.
Але вже давно відомо, що до хорошого людина звикає надзвичайно швидко. Отож я врешті «відпустила ситуацію» і безтурботно дивилася у вікно, за яким пролітали акуратні, розкреслені рівнесенькими дорогами поля, чистенькі ліси без жодного натяку на купи сміття та на обгорілі, понівечені дерева. Все було настільки ідеальне, що в мене знову виникло якесь тривожне відчуття. Раптом мені почало здаватися, що це декорації до якогось фантастичного фільму на кшталт «Аватару», такі собі анімаційні штучки комп'ютерного генія…
Коли я поділилася зі своєю життєрадісною подругою сумнівами, вона тільки скрушно похитала головою, пробурмотіла собі під носа щось на зразок «сердешна ціпа, як у тебе все запущено» й запропонувала найкращий, на її думку, рецепт від похмурих думок:
— Зараз тут по дорозі буде заправка, а поруч невеличке село. Там е класний італійський ресторанчик. Господар — геній по виготовленню смачнючої піци. Причому її печуть просто при тобі, у великій пічці. Поїмо, відпочинемо, і ти переконаєшся, що все це не ілюзія, а справжнісінька реальність. Звикай, подруго, ми у цивілізованому світі третього тисячоліття!
— А навіщо нам їсти у піцерії? — здивувалась я. — Ти ж обіцяла якісь дивовижні австрійські яблучні струдлі?
— Не все одразу — будуть тобі й струдлі, і кохве, і какава з чаєм, — процитувала незабутній кіновислів подруга. — Просто торік я тут випадково зупинялася і переконалася, що смачнішої піци не роблять навіть в Італії…
Родина симпатичних італійців, яка господарювала у невеличкому придорожньому ресторанчику, і справді просто на наших очах приготувала чудовий обід, причому піцу випікали за всіма класичними рецептами, жонглюючи шматком тіста, змащуючи його усілякими соусами й укладаючи шарами м'яку сиро- копчену ковбасу пепероні, сир моцарелу, який вмить розтоплюється й перетворюється на м'яку тягучу масу, додавали шматочки помідорів та маслин.
— Я не визнаю всіх отих збочень, коли до піци додають ананаси, папаю та інші екзотичні
штучки! — категорично заявила моя приятелька. — Піца мае бути піцою.
