Щойно двері за нею причинилися, Робін кинулася туди, де стояла Флік, сіла навпочіпки і засунула руку у шкіряну сумку. Всередині був справжній смітник. Гі пальці намацали якісь зібгані папірці, фантики, липку грудку, мабуть, жувальної гумки, ручки без ковпачків, косметику, бляшанку з портретом Че Гевари, пачку тютюну для самокруток, який розсипався по всій сумці, папір для самокруток, тампони і якийсь клубок тканини (Робін злякалася, що то брудні труси). На те, щоб розгорнути кожний папірець і прочитати, піде забагато часу. Більшість здавалася чернетками статей. А тоді крізь двері за її спиною почувся гучний голос Флік:
— Страйк? Що в біса за...
Робін застигла, дослухалася.
— ...параноя... тільки це... скажи їм, що він...
— Даруйте,— промовила жінка, зазираючи за прилавок. Робін підскочила. Широка сивокоса клієнтка у футболці в техніці тайдай указала на полицю,— можна мені подивитися на отой цікавий атам?
— Котрий? — не зрозуміла Робін.
— Атам. Ритуальний кинджал,— пояснила жінка і показала пальцем.
У кімнатці позаду Робін підносився й опадав голос Флік.
— ...хіба ні? ...згадав тебе... заплати... гроші Чизвелла...
— М-м-м,— сказала клієнтка, зважуючи кинджал у руці.— А нічого більшого немає?
— У тебе, а не в мене! — крикнула Флік за дверима.
— Ем,— відповіла Робін, придивляючись до полиці,— боюся, це все, що є. Може, оцей трохи більший...
Вона стала навшпиньки і потягнулася по довший кинджал, а Флік сказала:
— Пішов ти, Джиммі!
— Тримайте,— мовила Робін, передаючи семидюймовий кинджал.
Задзвеніли, падаючи, намиста. Двері разчахнулися і вдарили Робін по спині.
— Вибач,— сказала Флік, схопила сумку і закинула туди телефон. Вона важко дихала, очі блищали.
— Так, розумієте, мені подобається потрійний місяць на маленькому,— пояснила літня відьма, показуючи на оздобу на руків’ї першого кинджала і ніяк не зреагувавши на драматичну появу Флік,— але хочу довший клинок.
Флік перебувала в гарячковому стані між сльозами та гнівом, у якому, як знала Робін, відвертість викликати найлегше. Відчайдушно прагнучи здихатися прискіпливої клієнтки, вона прямо сказала з сильним йоркширським акцентом:
— Ну, більше ніц нема.
Клієнтка ще затрималася, зважуючи обидва кинджали в руках, а тоді пішла, не купивши жодного.
— Як ти? — негайно спитала Робін у Флік.
— Паскудно,— відповіла Флік.— Хочу покурити.
Вона глянула на годинник.
— Скажеш їй, що я пішла поїсти, якщо повернеться, добре?
«Чорт»,— подумала Робін, коли Флік пішла, забравши сумку і свій піддатливий настрій.
Більш як годину Робін сама-одна дбала про крамницю і чимдалі сильніше хотіла їсти. Раз чи двічі Едді біля ятки з платівками заглядав
За десять перша Флік повернулася до крамниці з чорнявим, по-розбійницькому вродливим чоловіком у тісній синій футболці. Він кинув на Робін пильний зверхній погляд, притаманний певній породі донжуанів: суміш цікавості та зневаги, мовляв, ти, може, й гарненька, але маєш постаратися, щоб мене зацікавити. З офісного життя Робін знала, що ця стратегія працює з деякими молодими жінками. На неї таке не діяло.
— Вибач, що так довго,— сказала Робін Флік. Її поганий настрій ніби не до кінця розвіявся.— Натрапила на Джиммі. Джиммі, це Боббі.
— Як справи? — простягнув руку Джиммі.
Робін її потиснула.
— Ти йди,— сказала Флік до Робін.— Купи собі щось поїсти.
— Ой так,— відповіла Робін.— Дякую.
Джиммі та Флік зачекали, поки вона нібито шукає гроші в сумці; натомість Робін, присівши навпочіпки, ввімкнула диктофон на мобільному і запхала його подалі в темний куток.
— Скоро повернуся! — весело мовила вона і вийшла на ринкову площу.
Але що скажеш на це все ти, Ребекко?
Оса, задзижчавши, зробила зиґзаґ між вікнами приймальні і Страйкового кабінету; все було відчинено, щоб впустити до приміщення насичене вихлопами машин вечірнє повітря. Барклей відігнав комаху меню з ресторану на виніс, яке щойно принесли разом з великою кількістю китайської їжі. Робін познімала кришки з коробок і розставила їх на своєму столі. Страйк біля чайника шукав третю виделку.
Метью виявився на диво згідливим, коли Робін сорок п’ять хвилин тому подзвонила йому з Чаринг-Кросс-роуд і сказала, що має зустрітися зі Страйком і Барклеєм і тому повернеться пізно.
— Добре,— озвався він.— Том усе одно запрошує на каррі. Побачимося вдома.
— Як минув день? — спитала Робін.— Та фірма у...
Нічого не згадувалося.
— Барнеті,— підказав Метью.— Розробляють ігри. Нічого, нормально. А твій день як?
— Непогано,— відповіла Робін.
