— Ще ні,— знервовано відповів метрдотель, і, подібно до Генрі Драммонда й Люсінди, глянув на Страйка, чекаючи, що він розділить відповідальність за цю неочікувану й неприємну проблему.
За якусь хвилину Страйк уже сидів замість Амелії за столиком на двох під вікном, офіціант ніс пляшку води, Шарлотта глибоко дихала, а метрдотель ставив на стіл кошик з хлібом, пропонуючи Шарлотті чогось поїсти (може, полегшає), а Страйкові тихо радячи сміливо викликати «швидку» будь-якої миті, якщо здасться, що треба.
Врешті-решт їх лишили наодинці. Страйк так і мовчав. Він планував піти, щойно Шарлотта стане не така бліда чи щойно з’явиться її сестра. Навколо сиділа багата публіка, насолоджуючись вином й італійською пастою серед ошатного дерева, шкіри й скла і чорно-білих фото на шпалерах з біло-червоним геометричним малюнком.
— Ти думаєш, що я це навмисно влаштувала,— знову промимрила Шарлотта.
Страйк мовчав, усе виглядаючи Шарлоттину сестру, якої не бачив багато років і яка, звісно, нажахається, побачивши їх разом. Мабуть, знову почнеться стримана сварка — щоб не помітили інші присутні — і йтиметься про його особу, його походження, про мотиви, що спонукали його провести вагітну й заміжню багату колишню до столика в ресторані.
Шарлотта взяла хлібну паличку і почала їсти, поглядаючи на нього.
— Я гадки не мала, що ти там сьогодні будеш, Корме.
Страйк не вірив їй ані на мить. Зустріч у Ланкастер-гаузі була випадкова: він бачив її шок, коли їхні погляди зустрілися. Але це — вже не збіг. Якби Страйк не знав, що це неможливо, то подумав би, що вона якось дізналася про його розставання з подругою цього ранку.
— Ти мені не віриш.
— Це не має значення,— відповів він, виглядаючи на вулиці Амелію.
— Я була просто в шоці, коли Люсінда сказала, що ти там.
«Брешеш. Вона б тобі не сказала, хто в кабінеті. Ти сама все знала».
— Останнім часом зі мною таке часто,— провадила Шарлотта.— Це так звані перейми Брексона-Гікса. Як же бридко бути вагітною.
Страйк зрозумів, що не зміг приховати того, що спало йому на думку, коли Шарлотта нахилилася до нього і тихо сказала:
— Я знаю, що ти думаєш. Але я не позбувалася нашої дитини. Ні.
— Шарлотта, не починай,— сказав Страйк, відчуваючи, як грунт під ногами хитається, іде тріщинами.
— Я мала вики...
— Я робила тест у мами вдо...
— Я сказав, мені байдуже.
Страйк хотів піти, але Шарлотта геть зблідла, губи тремтіли. Вона дивилася на нього своїми до жаху знайомими зеленими очима з іскорками іржі, в яких блищали сльози. Роздутий живіт досі не здавався її частиною. Страйк би не дуже здивувався, якби вона задерла футболку і показала подушку.
— Я так шкодую, що вони не твої.
— Чорти б тебе, Шарлотто...
— Якби вони були твої, я б тільки зраділа.
— Не треба оцього. Ти хотіла дітей не більше, ніж я.
Тепер сльози струменіли по її щоках. Шарлотта витерла їх; пальці трусилися дедалі сильніше. Чоловік за сусіднім столиком удавав, що нічого не бачить. Завжди гостро свідома ефекту, який справляє на інших, Шарлотта кинула на підслухайла такий погляд, що той хутко повернувся до своїх тортелінні, а сама відірвала шмат хліба і почала жувати, плачучи. Кінець кінцем вона ковтнула води, а тоді показала на свій живіт і прошепотіла:
— Мені їх так шкода. Більше нічого не відчуваю: тільки жалість. Мені їх шкода, бо я — їхня мати, а Яго — їхній батько. Що за старт у житті. На початку я думала, як би так померти, не вбивши їх.
— Не треба цих жалощів до себе,— грубо сказав Страйк.— Ти ж їм будеш потрібна, хіба ні?
— Я не хочу бути потрібною, і ніколи не хотіла. Я хочу бути вільною.
— Вкоротити собі віку?
— Так. Або змусити тебе знову мене покохати.
Страйк нахилився до неї.
— Ти заміжня. Ти народиш його дітей. Між нами все скінчено, край.
Шарлотта теж нахилилася вперед, і її заплакане обличчя здалося йому прекрасним. Страйк відчував запах «Шалімару» від її шкіри.
— Я завжди кохатиму тебе більше за всіх на світі,— сказала вона, крейдяно-бліда і прегарна.— Ти знаєш, що це правда. Я любила тебе більше за своїх рідних, любитиму більше за своїх дітей, кохатиму навіть на смертному одрі. Я думаю про тебе, коли ми з Яго...
— Ще про це, і я піду.
Шарлотта відкинулася на стільці, дивлячись на нього так, ніби Страйк був поїздом, що мчить до неї, прив’язаної до рейок.
— Ти знаєш, що це правда,— хрипко промовила вона.— Знаєш.
— Шарлотто...
— Знаю, що ти скажеш,— провадила вона,— що я брехуха. Я брешу, але не про важливі речі, ні, не про важливі, Блуї...
— Не називай мене так.
— Ти кохав мене недостатньо, щоб...
— Ану не смій мене винуватити,— попри себе сказав Страйк. Ніхто такого з ним не робив: навіть близько ні.— Кінець... то все ти.
— Ти не хотів компромісів...
— О, я йшов на компроміси. Почав жити з тобою, як ти і хотіла...
— Але ти не погодився на роботу від татка...
— Я мав роботу. Мою агенцію.
