...биймося принаймні шляхетною зброєю, бо, вочевидь, бійки не оминути.
Метью, який мав бути відсутнім лише вранці, досі не прийшов додому. Він надіслав два повідомлення, одне о третій по обіді:
А друге о сьомій:
Не вимикаючи приховання номеру, Робін знову подзвонила на мобільний Томові. Він негайно взяв слухавку. Пабного гамору вдалині чути не було.
— Алло? — спитав Том сторожким і наче тверезим голосом.— Хто це?
Робін поклала слухавку.
Дві зібрані валізи чекали в коридорі. Вона вже подзвонила Ванессі та спитала, чи може кілька ночей поспати в неї на дивані, поки не знайде нове житло. Дивним здалося те, що Ванесса мало здивувалася, але водночас Робін пораділа, що не доведеться мати справу з жалістю.
Вона чекала у вітальні, за вікнами спадала ніч, і Робін усе думала, чи взагалі щось підозрювала, поки не знайшла ту сережку. Останнім часом вона просто дякувала долі за час, вільний від Метью, коли можна було розслабитися, нічого не приховувати — ані роботи над справою Чизвелла, ані нападів паніки, які слід було переживати тихо й без метушні на підлозі у ванній.
Сидячи у стильному кріслі, яке належало відсутньому власнику будинку, Робін почувалася так, ніби живе у спогаді. Чи часто усвідомлюєш, що проживаєш годину, яка навічно змінить плин твого життя? Вона довго пам’ятатиме цю кімнату, тож Робін оглядала її, щоб закарбувати в пам’яті, щоб не зважати на сум, сором і біль, що пекли й звивалися всередині.
О дев’ятій тридцять вона почула (й аж відчула нудоту), як обертається в замку ключ Метью і як відчиняються двері.
— Вибач,— почав він, ще навіть не зачинивши дверей,— то таке п’яне чудо, я ледве переконав таксиста...
Робін почула тихий здивований зойк — то Метью побачив валізи. Тепер вона могла безпечно дзвонити куди треба і натиснула номер, спеціально збережений на телефоні. Метью зайшов у кімнату точно тоді, коли вона замовляла мікротаксі. Робін поклала слухавку. Вони подивилися одне на одного.
— Що за валізи?
— Я йду.
Запала довга пауза. Метью ніби не зрозумів.
— У якому сенсі?
— Я не знаю, як це сказати ще зрозуміліше, Метте.
— Йдеш від мене?
— Саме так.
— Чому?
— Бо ти,— відповіла Робін,— спиш із Сарою.
Вона бачила, що Метью шукає слова, які могли б його врятувати, але збігали секунди, і ставало пізно для справжньої невіри, для враженої невинності, для щирого нерозуміння.
— Що? — нарешті видушив із себе він, силувано засміявшись.
— Прошу, не починай,— відповіла Робін.— У цьому немає сенсу. Все скінчено.
Метью так і стояв у дверях вітальні, й Робін подумала, що він видається втомленим, навіть виснаженим.
— Я думала піти і лишити записку,— сказала вона,— але вийшло б занадто мелодраматично. Та й треба обговорити деякі практичні питання.
Вона майже бачила, як Метью думає: «Як це я себе виказав? Кому ти вже розповіла?»
— Слухай,— рвучко заговорив Метью, кинувши на підлогу спортивну сумку (одяг у ній, понад сумнів, був чистий і випрасуваний),— я знаю, що між нами не все було добре, але я хочу бути з тобою, Робін. Не відкидай нас. Прошу.
Він підійшов, сів навпочіпки перед її кріслом, спробував узяти за руку. Щиро шокована Робін відсмикнула руку.
— Ти спиш із Сарою,— повторила вона.
Метью підвівся, пішов до дивана, сів, сховав обличчя в долонях і мовив слабким голосом:
— Мені шкода. Так шкода. Між нами все було так паскудно...
— ...що ти вирішив переспати з нареченою свого друга?
Тут Метью підвів голову, раптово запанікувавши.
— Ти розмовляла з Томом? Він знає?
Робін раптом зрозуміла, що не може витримувати близькості до нього, і відійшла до вікна. Такого презирства вона ще не відчувала.
— Ти навіть тепер переймаєшся за свою кар’єру, Метте?
— Ні... чорт... ти не розумієш...— відповів він.— Між мною і Сарою все скінчено.
— Що, правда?
— Так,— відповів Метью.— Так! Чорт... яка іронія... ми цілий день розмовляли. Ми погодилися, що так не можна, адже... адже ти, Том... І ми закінчили це. Годину тому.
— Ого,— озвалася Робін, засміявшись і ніби не відчуваючи власного тіла,— таки іронія!
Задзвонив мобільний. Ніби вві сні, вона прийняла дзвінок.
— Робін? — спитав Страйк.— Є новини. Щойно розмовляв з Деллою Вінн.
— І як усе минулося? — спитала вона, стараючись, щоб голос не тремтів і звучав бадьоро, бо вона була налаштована поговорити. Тепер робота — це все її життя, і Метью більше цій роботі не заважатиме. Відвернувшись від розлюченого чоловіка, вона задивилася на темну бруковану вулицю.
— Дуже цікаво аж у двох моментах,— відповів Страйк.— По-перше, вона сказала дещо зайве. Гадаю, в ранок смерті Чизвелла Ґерайнта з Ааміром не було.
