— Так, цікаво,— погодилася Робін, примушуючи себе зосередитися, знаючи, що на неї дивиться Метью.
— Я маю його номер і вже дзвонив, але Ґерайнт не бере слухавки. Вирішив подивитися, чи він не в тому пансіонаті, що на тій самій вулиці, але власниця каже, що він виїхав.
— Шкода. А що за другий цікавий момент? — спитала Робін.
— Це що, Страйк? — голосно спитав Метью з-за її спини. Робін його проігнорувала.
— Що то було? — запитав Страйк.
— Та нічого,— відповіла Робін.— Кажи.
— Другий цікавий момент — це що торік Делла зустріла Кінвару, яка була в істериці, бо Чизвелл...
Мобільний різко вихопили у Робін з руки. Вона розвернулася. Метью натиском пальця закінчив дзвінок.
— Та як ти смієш! — закричала Робін, простягаючи руку.— Віддай!
— Ми тут намагаємося шлюб урятувати, чорт забирай, а ти дзвінки від нього приймаєш!
— Я не намагаюся врятувати цей шлюб! Ану віддай телефон!
Метью був завагався, але жбурнув їй телефон і ще більше обурився, коли вона холоднокровно передзвонила Страйкові.
— Вибач, Корморане, зв’язок обірвався,— мовила Робін. Метью дивився на неї шаленими очима.
— Робін, у тебе там усе добре?
— В нормі. То що ти там казав про Чизвелла?
— Що він зраджував дружині.
— Зраджував! — повторила Робін, дивлячись Метью у вічі.— 3 ким?
— Бог його знає. У тебе вийшло зв’язатися з Рафаелем? Ми знаємо, що він не так уже прагне захистити пам’ять батька. Може, скаже нам.
— Я лишила по повідомленню йому й Тіґан. Ніхто поки що не передзвонив.
— Гаразд, тримай мене в курсі. Це все проливає цікаве світло на удар молотком по голові, правда ж?
— Проливає, так,— відповіла Робін.
— Так, я в метро. Ти точно в нормі?
— Так, звісно,— відповіла Робін, сподіваючись, що виходить зображати нетерпіння стати до роботи.— Пізніше поговоримо.
Вона повісила слухавку.
— «Пізніше поговоримо»,— передражнив її Метью тонким голоском, яким завжди зображав жінок.— « Пізніше поговоримо, Корморане. Я тут тікаю від свого шлюбу, щоб завжди бути в тебе під рукою, Корморане. Я не проти працювати на мінімальну платню, Корморане, тільки б ти мною попихав».
— Пішов ти під три чорти, Метте,— спокійно відповіла Робін.— Іди під три чорти до Сари. До речі, сережка, яку вона лишила в нашому ліжку, лежить нагорі на моєму туалетному столику.
— Робін,— раптом посерйознішав Метью,— ми можемо з цим упоратися. Якщо ми кохаємо одне одного, то зможемо.
— Ну, проблема тут така, Метте,— відповіла Робін,— що я тебе більше не кохаю.
Вона завжди думала, що «очі потемніли від гніву» — то літературна вільність, але побачила, як світлі очі Метью стали чорними, коли його зіниці розширилися від шоку.
— Брешеш, мов сучка,— тихо промовив він.
Робін відчула боягузливе бажання дійсно збрехати, позадкувати геть від свого твердження, захистися, але дещо сильніше в ній не здавалося: потреба сказати правду, як є, бо Робін брехала собі і йому надто довго.
— Ні,— відповіла Робін,— не брешу. Ми мали розійтися ще під час медового місяця.
Вона хотіла глянути на годинник — чи не час уже таксі приїхати? — але боялася відвести очі від чоловіка. Щось у виразі обличчя Метью нагадувало змію, яка визирає з-поміж каміння.
— Яким, гадаєш, твоє життя видається в очах інших людей? — тихо спитав він.
— Про що ти?
— Ти втекла з університету. Тепер тікаєш від нас. Ти навіть від своєї психотерапевтки втекла. Ти просто безвідповідальна, та й годі! Ти не втекла тільки зі своєї ідіотської роботи, де тебе мало не вбили, та ще й виганяли. Він тебе взяв назад тільки тому, що мріє залізти тобі в труси. І ще, мабуть, більше нікого не знайшов за такий дріб’язок.
Робін здалося, ніби він її ударив. Вона задихнулася, заговорила слабким голосом.
— Дякую, Метте,— промовила вона, рушаючи до дверей.— Дякую, що тепер мені так легко.
Але Метью кинувся їй навперейми.
— То була тимчасова робота. Але він звернув на тебе увагу, тож ти собі вигадала кар’єру, хоча це в біса останнє, що тобі можна робити, з твоєю історією...
У Робін просилися сльози на очі, але вона не хотіла здаватися.
— Я мріяла працювати в поліції багато років...
— Та не мріяла ти! — підняв її на кпини Метью.— Коли таке було, щоб ти...
— Я і до тебе мала життя! — закричала Робін.— Я мала життя вдома, де казала речі, яких ти й не чув! Я тобі не казала, Метью, бо ти б посміявся, точно як мої бовдури-брати! Я пішла на психологію, бо сподівалася, що далі зможу потрапити у криміналістику...
— Ти мені такого не казала, ти просто шукаєш виправдань...
— Я тобі не казала, бо знала, що ти піднімеш мене на кпини...
— Верзеш дурню...
— Не верзу! — закричала Робін.— Я кажу тобі правду, оце і є правда, а ти тільки доводиш мою правоту, бо не віриш мені! Ти зрадів, коли я пішла з універу...
— Що ти в біса верзеш?
— «Не поспішай повертатися», «не треба тобі той диплом»...
— Ой, тепер я винний, що виявив чуйність!
