Убивчий білий полностью

Зашурхотіла занавіска, і зайшла медсестра, незворушна і практична у своєму однострої. Побачивши, що Страйк не спить, вона коротко й професійно усміхнулася до нього, тоді зняла з Джекового ліжка планшет і заходилася записувати покази з приладів, що стежили на кров’яним тиском і рівнем кисню. Закінчивши, вона пошепки спитала:

— Хочете чаю?

— Як він? — спитав Страйк, навіть не намагаючись приховати благання у голосі.— Які перспективи?

— Його стан стабільний. Немає причин хвилюватися. Все так, як має бути на цій стадії. Чаю?

— Так, було б чудово. Дуже дякую.

Коли за медсестрою зімкнулася занавіска, Страйк відчув, що сечовий міхур переповнений. Жалкуючи, що не попросив її подати милиці, Страйк підняв себе, тримаючись за спинку стільця, пострибав до стіни, взяв милиці й на них видибав з-за занавіски і рушив до яскравого прямокутника в кінці темної палати.

Помочившись у пісуар під синім світлом (щоб наркомани не бачили, де вена), Страйк пішов до приймальні, де вчора вдень сидів і чекав, поки Джека вивезуть з операційної. Компанію йому склав батько одного з Джекових друзів, у якого той мав ночувати, аж тут у нього луснув апендикс. Чоловік рішучо налаштувався не кидати Страйка на самоті, поки «небезпека для малого не минеться», і весь час, поки Джек лишався в операційній, знервовано просторікував про «вік, у якому вони швидко оговтуються», про «міцного малого паразита» і про те, як «пощастило, що від школи до нас п’ять хвилин», а ще — раз у раз — про Люсі та Грега, які «розпсихуються». Страйк мовчав і ледве чув ту балачку, готувався до найгіршого і що півгодини писав Люсі повідомлення, звітуючи про поточну ситуацію.

Ще в операційній.

Новин поки що немає.

Нарешті прийшов хірург і повідомив, що Джек, якого довелося реанімувати по прибутті до шпиталю, витримав операцію, мав «важкий сепсис» і скоро буде переведений до палати інтенсивної терапії.

— Я приведу його друзів! — зрадів приятель Грега і Люсі.— Хай його підтримають, принесуть картки з покемонами...

— Він до цього не готовий,— суворо відповів хірург.— Він спатиме під апаратом штучного дихання ще принаймні добу. Ви — найближчий родич?

— Ні, я,— хрипко мовив Страйк, у якого аж пересохло в горлянці.— Я — його дядько. Батьки поїхали до Рима на річницю весілля, зараз намагаються вилетіти назад.

— А, зрозумів. Ну, небезпека ще не повністю минула, але операція успішна. Ми вичистили черевну порожнину і поставили дренаж. Скоро його привезуть.

— Я ж казав! — крізь сльози заусміхався до Страйка приятель Грега і Люсі,— казав, що малі в цьому віці швидко оговтуються!

— Так,— озвався той.— Слід повідомити Люсі.

Але в метушні й паніці перелякані Джекові батьки приїхали до аеропорту і виявили, що Люсі загубила паспорт десь по дорозі з готелю. У безплідному відчаї Люсі та Грег повернулися по власних слідах, намагаючись пояснити проблему всім — готельному персоналу, поліції, посольству Британії — і врешті-решт не встигли на останній вечірній рейс.

Десять по четвертій, і приймальня, на щастя, порожня. Страйк увімкнув мобільний, який у палаті тримав вимкненим, і побачив з десяток пропущених від Робін і один від Лорелеї. Проігнорувавши їх, він написав повідомлення Люсі, яка точно не спить у готельній кімнаті в Римі (куди таксист привіз їй знайдений паспорт). Люсі благала надіслати їй фото Джека, як того вивезуть з операційної.

Страйк збрехав, що фото не завантажується. Після всього пережитого за день Люсі не треба бачити, як син під апаратом штучного дихання і з подушечками на очах тоне в лікарняному ліжку.

Він надрукував:

Усе наче добре. Досі під снодійним, але медсестра заспокоює.

Натиснув «відіслати», зачекав. Як він і думав, Люсі відповіла за дві хвилини.

Ти, мабуть, дуже втомився. Тобі надали ліжко?

Страйк відповів:

Ні, я сиджу поруч з ним. Буду тут, поки ти не прилетиш. Спробуй поспати і не хвилюватися. Цьом

Страйк вимкнув мобільний, підвівся на одній нозі, оперся на милиці й повернувся до палати.

На нього чекав чай — слабкий і блідий, у стилі Деніз, але Страйк висипав у чашку два пакетики цукру і випив за два ковтки, поглядаючи то на Джека, то на машини, що наглядали за його станом. Ніколи раніше він не дивився на малого так уважно. Власне, він узагалі мав з Джеком мало спільного, хоча той постійно малював для нього картинки, а Люсі передавала.

— Ти — його герой,— кілька разів казала вона Страйкові.— Він хоче стати солдатом.