Але Страйк уникав родинних зібрань — почасти через антипатію до Джекового батька, Грега, почасти через бажання Люсі навернути брата до традиційнішого способу життя, яке дратувало навіть без присутності її синів, старший з яких, на погляд Страйка, був особливо схожий на батька. Власних дітей Страйк не бажав мати. Він був готовий визнати, що деякі малі цілком приємні — власне, ладен був навіть визнати, що загалом трохи полюбив Джека після всіх історій Люсі про його мрію стати «червоним беретом»,— але стійко відмовлявся ходити на дні народження і різдвяні посиденьки, де можна було би познайомитися ближче.
Але зараз, коли світанок потроху пробирався за тонку занавіску, що відділила хлопчика від решти світу, Страйк уперше побачив, що Джек схожий на бабусю — Страйкову маму, Леду. Він мав таке саме темне волосся, бліду шкіру, тонко окреслені губи. З нього, власне, вийшла б красива дівчинка, але син Леди добре знав, що пубертат зробить зі щелепою і шиєю Джека... якщо той доживе.
«Та звісно що доживе. Медсестра сказала...»
«Але він у відділенні інтенсивної терапії. Сюди не кладуть з гикавкою».
«Він — міцний малий. Хоче стати солдатом. Усе буде гаразд».
«Нехай би тільки. Я ж йому навіть жодного повідомлення не написав — подякувати за малюнки».
Страйк далеко не одразу поринув у неспокійний сон.
Збудило його сонячне проміння, яке било крізь повіки. Мружачись на світло, Страйк почув рипіння кроків. Потім заторохтіла, відсуваючись, занавіска, і Джекове ліжко відкрилося палаті. На інших ліжках лежали непорушні люди. Страйкові заусміхалася нова медсестра — молода, з довгим темним хвостом.
— Добридень! — бадьоро сказала вона і взяла Джеків планшет.— У нас тут нечасто бувають знаменитості! Я все про вас знаю, я все читала, коли ви зловили того серійного...
— Це мій небіж Джек,— холодно відповів Страйк. Розмови про Шеклвелльського різника зараз викликали в нього відразу. Усмішка медсестри згасла.
— Ви можете почекати назовні? Нам треба взяти аналіз крові й замінити крапельниці й катетер.
Страйк підвівся на милицях і незграбно вийшов з палати, стараючись не приглядатися до інших лежачих пацієнтів, над якими дзижчали власні машини.
Їдальня, коли він туди дістався, була вже наполовину повна. Страйк, неголений і з набряклими очима, доштовхав тацю до каси, заплатив, а тоді зрозумів, що на милицях не зможе її нести. Дівчина, що прибирала зі столів, побачила цю трудність і прийшла на допомогу.
— Дякую,— грубувато сказав Страйк, коли вона поставила підніс на столик під вікном.
— Без проблем,— відповіла дівчина.— Тут усе і залиште, я приберу.
Дрібний вияв доброти викликав у Страйка непропорційно емоційну реакцію. Не дивлячись на щойно придбану яєчню з підсмаженими ковбасками, він дістав телефон і написав повідомлення Люсі.
Як Страйк і очікував, щойно від відрізав шматок яєчні, телефон задзвонив.
— Знайшли рейс,— без преамбули повідомила Люсі,— але він аж об одинадцятій.
— Без проблем,— відповів Страйк.— Я нікуди не йду.
— Він уже отямився?
— Ні, досі під снодійним.
— Він так зрадіє, коли тебе побачить, якщо прокинеться, поки... поки...
Люсі розридалася. Страйк чув, що вона намагається говорити попри ридання.
— ...я так хочу додому... хочу його побачити...
Вперше у житті Страйк був радий чути Грега, який забрав телефон у дружини.
— Корме, ми тобі капець як вдячні. Ми оце вперше вибралися кудись удвох за п’ять років, уявляєш?
— Закон невдачі.
— Так. Джек скаржився, що болить живіт, але я думав, що то він вигадує, щоб ми не їхали. Тепер, скажу тобі, я почуваюся справжнім виродком.
— Не переймайся,— відповів Страйк.— Я нікуди не йду.
Ще трохи розмов, слізне прощання від Люсі, і Страйк повернувся до свого ситного англійського сніданку. Він ретельно, без задоволення жував, оточений брязкотом і дзвоном їдальні й іншими нещасними і стривоженими людьми, що запихалися солодким і масним.
Страйк майже доїв бекон, коли прийшло повідомлення від Робін.
Справа Чизвелла тепер здавалася Страйкові чимось далеким, але прочитавши есемеску від Робін, Страйк раптом одночасно захотів курити і почути її голос. Лишивши тацю й подякувавши добрій дівчині, яка допомогла йому донести їжу до столу, він знову зіп’явся на милиці.
Під входом до шпиталю скупчилася групка курців, які щулилися в ранковій прохолоді, мов зграя гієн. Страйк підкурив, глибоко затягнувся і набрав Робін.
— Привіт,— сказав він, коли вона відповіла.— Вибач, що зник, я в лікарні...
— Щось сталося? Що з тобою?
— Зі мною все нормально. То мій небіж, Джек. У нього вчора луснув апендикс, і він... він...
