Между ними состоялся продуктивный обмен мнениями по мировоззренческим вопросам. Далее в поэме поэт показывает рыцарю волшебную силу искусства: его песня завоевывает для рыцаря сердце красавицы, а затем вдохновляет солдат на штурм бусурманского города. Но когда рыцарь усилил эксплуатацию крестьян, то народные массы получают от поэта в дар революционную песню:
Итог: поэт умер в тюрьме, рыцаря убили крестьяне. Но борьба продолжается:
Одним из потомков того революционного поэта и была Украинка:
"Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні…" А "втіха" для революционного поэта одна: революция. И она пришла.
Она застала Украинку в Тбилиси, где работал ее муж Климентий Квитка (Кльоня). У писательницы всегда было полное взаимопонимание с грузинскими революционерами. Один из них (Нестор Гамбарашвили) вспоминал: "Після ув’язнення й виключення в листопаді 1894 р. з Московського університету за участь в студентському русі мене було вислано на батьківщину, в Горі, без права вступу в столичні університети (Московський і Петербурзький). В результаті довгих клопотань Міністерство народної освіти дозволило мені поступити в один з провінціальних університетів. Я вибрав Київ. Восени 1895 р. я приїхав до Києва і почав шукати собі кімнату в районах поблизу університету… Господарем квартири виявилася сім’я Косачів. Голова сім’ї Петро Антонович Косач служив у м. Ковелі, Волинської губернії, повітовим предводителем дворянства…
Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії своєю високою культурністю, демократичністю і сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були в мене з Лесею Українкою. Вона часто заходила до мене, і ми розмовляли на різні суспільно-політичні теми. Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в колишню Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства. Одного разу… сказала: "Який цікавий, дивний куточок — Грузія!.. Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"… Довідавшись, що я вивчаю французьку мову, Леся Українка запропонувала свої послуги і просила, в свою чергу, познайомити її з грузинською мовою…
На початку літа 1896 р., виїжджаючи з Києва додому в Горі на канікули, я запитав Лесю Українку, що їй привезти з Грузії. Відповідь була: "Гострий кинжал, як емблему боротьби з ненависним ворогом". Я виконав бажання. Непогано заробляючи уроками, я замовив спеціалістам по холодній зброї дагестанцям в Горі кинджал, невеликий, з кращої криці, ручка і піхви кинджала були зроблені з срібла з гравіровкою і черню. Даруючи цей кинджал Лесі Українці восени 1896 р., після повернення з канікул в Київ, я сказав: "Панночко Леся, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо" (цит. по: 8, 157–161). Получилась очень символичная фигура: панночка со стальным кинжалом из города Гори (где и по сей день функционирует музей Сталина).
Но вот, наконец, и революция. Пришло время поквитаться с ненавистным самодержавием. В феврале 1905 года Украинка писала матери из Тбилиси: "Оповідання… все ще нескінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін "весни" й "зими". В Тифлісі був теж один такий "весняний" день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах…" Если "весенний" день — это лужи крови, то что же такое день "зимний"? Наверное тот, который прошел без кровопролития?
