А профессиональных революционеров должно быть как можно больше: "Поки не буде в нас широкої течії вільного слова, то все буде в нас "тиша в морі" або, що найбільше, "мертвая зыбь"!"; "Ви, певне, знаєте, що дві газети — "Народ" і "Хлібороб" — тяжко хворі на брак грошей і праці, власне нашої праці". В примечаниях читаем: "Народ" — двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму… "Хлібороб" — громадсько-політичний, науковий та літературний журнал прогресивного напряму".
"Коли згине "Хлібороб", то тим загальмується, хто зна як надовго, і праця над розбуджуванням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись". А он уже два года как умер. Оказывается: "Хлібороб" видався М. Павликом у Львові та Коломиї у 1891–1893 рр.". Да какая разница: газета — журнал, умер — шмумер. Это все мелочи. Скорей бы революция! Буря! Пусть сильнее грянет буря!
* * *Зеров писал: "Хоча Драгоманов у своїй листовній рецензії на Лесин переклад "Книги пісень" і закидав перекладачці, що вона не зуміла віддати гайневської злості, — "Давня казка" влучно перейняла всі стріли тієї "злості". Революционный поэт должен просветить народные массы и тем самым выступить в качестве локомотива революции. Но сначала нужно поймать вдохновение. Когда оно приходит, поэт бросает все. Ложится на землю и лежит так целый день. Как в поэме "Давня казка" (1893):
Так одного разу ранком наш поет лежав у гаю,Чи він слухав шум діброви, чи пісні складав — не знаю!Тільки чує—гомін, гуки, десь мисливські сурми грають,Чутно разом, як собачій людські крики десь лунають.Тупотять прудкії коні, гомін ближче все лунає,З-закущів юрба мисливська на долину вибігає.Як на те ж, лежав поет наш на самісінькій стежині."Гей! — кричить він. — Обережно, віку збавите людині!"…Попереду їхав лицар, та лихий таки, крий боже!"Бачте, — крикнув, — що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?""Не біда, — поет відмовив, — як ти й сам з дороги звернеш,Бо як рими повтікають, ти мені їх не завернеш!""Се ще также полювання, — мовить лицар з гучним сміхом. —Слухай, ти, втікай лиш краще, бо пізнаєш сяти з лихом"."Ей, я лиха не боюся — з ним ночую, з ним і днюю;Ти втікай, бо я, мось пане, на таких, як ти, полюю!В мене рими-соколята як злетять до мене з неба,То вони мені вполюють, вже кого мені там треба!""Та який ти з біса мудрий! — мовить лицар. — Ще ні разуЯ таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу,А то ми б ще подивились, хто кого скорій вполює.Хлопці, геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!""От спасибі за послугу! — мовить наш поет. — Несіте.Та візьміть листки з піснями, он в траві лежать, візміте.""Він, напевне, божевільний, — крикнув лицар. — Ну, рушаймо!Хай він знає нашу добрість — стороною обминаймо…"Итак, поэт легко отделался. Охота продолжалась целый день. А что же наш герой? Никто не угадает: целый день лежал на том же самом месте, "на самісінькій стежині". Может сдвинулся хоть на метр? Или на обочину перебрался? Нет уж, дудки. "Бо як рими повтікають"— что потом делать прикажете? И вот вечером, после неудачной охоты
Геть одбившися від гурту, їде лицар в самотині.Зирк! — поет лежить, як перше, на самісінькій стежині.
